Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Після цього Меллорін тихо відійшла від стіни. Вона зняла з себе намисто з лисячого хвоста й секунду дивилася на нього. Потім узяла хвіст Зорро в кулак і міцно стиснула його. Приголомшлива усмішка розпливлася по її обличчю, ніби вона щойно усвідомила щось дивовижне і неймовірне.

— Дівчата, — промовила Меллорін тихим голосом, — я гадаю, що ми можемо бути ковеном.

Поміж її пальцями почало світитися м’яке рожеве світло. Вона заплющила очі й почала шепотіти сама до себе, ніби щось запам’ятовуючи. Потім вона зупинилася, і сяйво згасло, вона розтулила долоню. Хвіст зник.

Потім вона зробила повільний, глибокий вдих і почала щось наспівувати.

Це була дивна пісня. Незнайома, але чомусь я точно знала її звучання й сама почала наспівувати разом із Меллорін. Ця мелодія була п’янкою, і щойно вона потрапила в мою голову, все моє тіло наче зневагоміло. Меллорін зробила жест, як диригент, і я усвідомила, що Ґрейс теж підспівує.

І коли двері відчинилися, охоронці побачили таку картину: троє неозброєних зловмисниць відбивають ритм ногами й наспівувують щось собі, як ідіотки. Меллорін підняла свої руки, і наші голоси стали голоснішими, а невдовзі всі охоронці також почали наспівувати.

Меллорін вивела нас із ліфта, роззброюючи вартових, радісно відкидаючи їхню зброю вбік і підстрибуючи в такт ритму. Помахом руки вона відпустила всіх охоронців, окрім одно­го. Ми дивилися, як вони підстрибують і кружеляють, ідучи геть, а потім Меллорін звернулася до останнього.

— Як нам звільнити єдинорога? — проспівала вона.

— Вам треба потрапити в оперативний зал, — проспівав охоронець. — Саме там здійснюється контроль за клітками.

Така розлога репліка прозвучала дивно й не потрапила в такт, що ледь не зіпсувало всю пісню. Але Меллорін відновила мелодію після напруженого моменту.

— Проведи нас, — проспівала вона, взявши його за руку.

Охоронець підстрибнув і закружляв від радості, а коли почав іти коридором, узявся танцювати шафл, проминаючи й провадячи за собою Меллорін. Ми з Ґрейс ішли за ними, а пісня супроводжувала нас.

Коли ми проходили повз ряди вольєрів, тварини все­редині притискали свої морди до скла, щоби подивитися на нас. Було важко сказати, чому моя голова йде обертом від пісні, але здавалося, що вони теж приєдналися до цього танцю. Птахи, оповиті полум’ям, вимальовували на вікнах ­фігури, що ледь не обпалювали сітківку очей. Велетень із кулаками-валунами відбивав грубий ритм на підлозі вольєру. Величний, білосніжний оленеподібний звір із трьома крученими рогами похитував масивною головою з боку в бік, а його терплячі карі очі стежили за нами, коли ми проходили повз.

— Що це? — проспівала я. — Що відбувається?

— Жодних дурних запитань, — відповіла Меллорін, і її слова здіймалися й падали разом із рефреном. — У нас мало часу. І я не можу підтримувати пісню так довго.

З коридора долинали крики й плач, які розчинялися в гармонії, щойно ми наближалися. Охоронці та медичний персонал протанцювали повз нас, прислухаючись до власних спантеличених муз. Десь далеко завили сирени. Але тут, у коридорі, була лише пісня, і вона панувала над усіма.

Усіма, крім одного.

Зяюча темрява вольєра мантикори поглинула музику, і я одразу зрозуміла, коли побачила її, що ця істота всередині не цікавиться танцями.

— Ходімо, — прокричала Меллорін, ідучи за охоронцем, який делікатно крокував по коридору.

Але сила мантикори утримувала мене на місці. Темрява поглинала мене, навіть коли танець довкола прискорювався.

— Ходімо! — закричала Меллорін знову, так голосно, що музика збилася з ритму.

Але я не могла поворухнутися. Не могла ніяк. І поки я стояла там, пісня почала зникати з моїх вух і кісток, і все, що я могла відчути — це голод, що пульсував усередині вольєра мантикори.

У мені виникло жахливе відчуття. Хворобливий морок згущався в моїх кістках. Я зробила вдих, і повітря здалося густим та задушливим у моїх грудях. Ноги підкосилися. Я думала, що ось-ось знепритомнію.

— Маржан, — пролунав голос Меллорін звідкись здалеку. — У нас нема часу!

Я неясно усвідомлювала, що пісня наближається до кульмінаційного моменту. Музика мала ось-ось закінчитися. Та все ж я не могла відірватися від клітки мантикори.

Потім мене схопили чиїсь руки й закружеляли. Пісня ніби знайшла додаткову коду й затягнулася довше, ніж мала б, поки мене кружляли по колу, все далі й далі від мантикори. Попереду охоронець повертав праворуч. Ґрейс тримала мене за одну руку, її пальці впивалися в мою шкіру. Меллорін тримала за іншу руку, і вона тягнула нас обох у кінець коридору. Її голос був напружений. Я почула, як він тремтів. З її очей текли сльози. Обличчя поблідніло. Проте пісня все ще лунала, коли ми дібралися до кінця коридора й повер­нули праворуч, ідучи за нашим охоронцем до звичайнісіньких, непримітних дверей.

Він кивнув, а тоді відчинив двері. З пів дюжини охоронців зірвалися зі своїх крісел, коли ми увійшли, але фінал пісні зачарував їх також, і Меллорін, відпустивши мене, відправила їх кружляти в коридорі, після чого грюкнула дверима й замкнула їх, обриваючи пісню на півслові. У запаморичливій тиші Меллорін на мить подивилася на мене. Потім її обличчя зблідло, і вона звалилася на підлогу.

Моя голова тріщала. Було важко надовго на чомусь зосередитись. Але через якусь мить я зібралася з думками й усвідомила, де ми.

Ми були у тьмяній кімнаті, заповненій кнопками, перемикачами, пласкими екранами телевізорів, кожен із яких контролював певну ділянку бункера. Камери були в зоні перебування тварин. Камери були в лазареті. На всіх екранах охоронці та створіння повільно приходили до тями, струшуючи з себе наслідки пісні.

Ґрейс сіла в кутку. Її тіло було явно виснажене піснею, зате її очі були широко розплющені від захвату. Меллорін лежала на підлозі, її очі були осклілі, а дихання — неглибоке. Приглушений звук тривоги просочувався крізь двері, але поки що ніхто не поспішав до нас.

Я підбігла до Меллорін і потрясла її за плечі.

— Гей, — промовила я, — ти тут?

Меллорін кволо кивнула. Я підвелася, і моя голова пішла обертом так, що я ледь не впала. Якось узявши себе в руки, я хисткою ходою підійшла до того, що на вигляд було як пульт керування, і спробувала зіставити ряд перемикачів із чимось на екранах. Усе було марно. Мої схеми були занадто заяложені, і я не могла нічого зрозуміти.

З коридора доносилися крики та вигуки. На камерах я побачила взвод підкріплення, що зі зброєю напоготові заходив у зал з вольєрами.

Я втупилася в перемикачі, але це мені нічого не про­яснило.

— Який з них? — гучно запитала я.

Ґрейс, спотикаючись, перетнула кімнату й витріщилася на екрани. Охоронці наближалися. Я вже чула їхні кроки з кінця коридора.

— Давай! — сказала я.

Ґрейс поглянула на