Террі Пратчетт - Глиняні ноги, Террі Пратчетт

Морква кивнув. Вогнець, утім, мав би заздалегідь помітити нетиповий блиск у його очах...

— Ваша правда, — сказав капітан. — Сержанте Щебеню?

— Капітане?

— У всіх сьогодні був важкий день. Можете здати зміну.

— Так точно! — з неабияким ентузіазмом відгукнувся троль.

Він відчепив жетон і акуратно поклав його на стіл. Потім почав скидати обладунок.

— Погляньте на це так, — звернувся Морква до гончаря. — Ми не створюємо життя, а просто надаємо житло тіло.

Вогнець мусив здатися.

— Гаразд, гаразд, — забелькотів він. — Уже роблю. Роблю, так. — Ви принесли цілком достатньо, — промовив він по хвилі; на мить професіоналізм узяв гору над обуренням. — Я можу склеїти його цементом, а тоді випалити. Якщо його випалювати всю ніч, усе вдасться. Ану... Десь у мене тут було троха...

Щебінь моргнув, глипнув на свого пальця, який досі був у білому порошку, і підсунувся поближче до Моркви.

— Я оте лизнув? — спитав він.

— Е, так, — відповів Морква.

— Слава богам, — відгукнувся Щебінь, несамовито моргаючи. — Страшно й подумати, шо тут і справді з добра-дива могли ся опинити всі ці здоровенні волохаті павуки... кря-кря-хрум...

Зі щасливою усмішкою він повалився на підлогу.

— Ви його все одно не оживите, хай би я хоч що ‘му робив, — бурчав, повертаючись до столу, Вогнець. — Де ви знайдете жерця, який напише слова, жеби покласти ‘му в голову? Тепер на то нема дурних.

— Він створив власні слова, — відповів Морква.

— А хто ся буде дивити за піччю? — вів своєї Вогнець. — Це треба часу щонайменше до сніданку...

— Я саме нічого не планував на цю ніч, — сказав Морква, знімаючи шолом.

Командор Ваймз прокинувся близько четвертої ранку. Він заснув просто за своїм письмовим столом. Ні, він цього не хотів — але його мозок просто відмовився працювати.

Вже не вперше він прокидався тут, насилу розплющуючи очі. Що ж, зараз він хоч би не лежав обличчям у чому-небудь липкому.

Ваймз сконцентрувався на до половини написаному рапорті. Поруч лежав його записник, і кожна з численних ретельно списаних сторінок нагадувала йому, як він намагався осягнути складний світ зусиллями простого розуму.

Він позіхнув і втупився у вікно, де, виблискуючи п’ятками, тікала з міста ніч.

У нього немає доказів. Жодних справжніх доказів. Він розпитав очманілого капрала Ноббса, але насправді той нічого сказати до пуття не міг. Усе, що Ваймз мав, розтануло б у суді, як туман на світанку. Це були лише підозри та купа збігів, які спиралися один на одного, як картки в картковому будиночку, тільки без карти-основи.

Він кинув погляд на записник.

Схоже, хтось проробив купу роботи. А, так. Це ж він сам і був.

Події минулої ночі штовхалися і перекрикували одна одну в його голові. Навіщо він занотував усі ці дурниці про герб?

А, так...

Так!

За десять хвилин він розчахнув двері до гончарні Вогнеця. Звідти у вогке повітря вулиці одразу ринуло тепло.

Морква та Щебінь спали мертвим сном по обидва боки печі. Прокляття. Йому потрібен був хтось, на кого можна покластися, але йому не вистачило духу їх будити. За останні дні він усіх загнав у мило...

У дверцята печі щось постукало. Зсередини.

Потім ручка почала сама собою повертатись.

Нарешті дверцята відчинилися навстіж, і звідти почасти висковзнуло, а почасти вивалилося на підлогу щось.

Ваймз усе ще не цілком прокинувся. На краєчках його свідомості шкварчала суміш виснаження із залишками адреналіну; і все ж він чітко бачив вогняну фігуру, що піднялася, розігнулася і випросталася на весь зріст.

Розпечене до червоного тіло почало з дзвінким потріскуванням остигати. Під його ступнями обвуглилася й задиміла підлога.

Ґолем підняв голову і роззирнувся.

— Ти! — сказав Ваймз, нетвердо вказуючи пальцем. — Підеш зі мною!

— Так, — відповів Дорфл.

Дракон, Король Гербів ступив до своєї бібліотеки. Пил, що вкривав стрільчасті вікна, та пасма туману, які ще лишалися надворі, гарантували тут постійний присмерк, але зараз не менше сотні свічок щедро розливали своє м’яке світло.

Дракон сів за стіл, підтяг до себе один із грубих томів і почав у ньому щось писати.

За деякий час він зупинився і сів, дивлячись перед собою. Не чулося ні звуку, крім потріскування свічок.

— Ах-ха. Я відчуваю ваш запах, командоре Ваймз, — сказав нарешті він. — Невже геральдисти впустили вас сюди?

— О, я й без них знайшов дорогу, — відповів Ваймз, виходячи з тіні.

Вампір знову втягнув повітря.

— Ви прийшли сам-один?

— А кого б ви хотіли зі мною побачити?

— І завдяки чому ж я маю таку приємність, командоре?

— З вашого дозволу, приємністю це буде тільки для мене. Я збираюся вас заарештувати, — сказав Ваймз.

— О, це неприємно. Ах-ха. А чи можна спитати, за що?

— Дозвольте попросити вас звернути увагу на стрілу в оцьому арбалеті, — сказав Ваймз. — Як бачите, вона не має металевого вістря. Суцільне дерево.

— О, ви такий уважний до потреб інших. Ах-ха, — в очах Дракона промайнули іскорки. — Проте ви досі не пояснили мені, в чому мене звинувачено.

— Для початку — співучасть в убивстві пані Флори Полегенько та неповнолітнього Вільяма Полегенька.

— Боюся, ці імена мені ні про що не говорять.

Ваймзів палець на спуску арбалета здригнувся.

— Авжеж, — глибоко дихаючи, сказав він. — Напевне, не говорять. Що ж, ми ще перевіряємо чимало інших фактів, тож можуть бути й додаткові звинувачення. Особисто я, втім, вважаю пом’якшувальною обставиною той факт, що ви намагалися отруїти Патриція.

— Ви справді волієте висунути обвинувачення?

— Я волів би вдатися до насильства, — голосно сказав Ваймз. — А обвинувачення — це те, завдяки чому я зможу вдатися до нього на законних підставах.

Вампір відкинувся в кріслі.

— Я чув, командоре, останнім часом ви забагато працювали, — сказав він. — Тож я не стану...

— Ми маємо зізнання пана Глитая, — збрехав Ваймз. — Покійного пана Глитая.

На Драконовому обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Я справді не розумію, ах-ха, про що ви говорите, командоре.

— До мого кабінету міг потрапити лише хтось, хто вміє літати.

— Боюся, ваша милосте, ви зовсім збили мене з пантелику.

— Пана Глитая було вбито цієї ночі, — продовжував Ваймз. — Вбито