Розалія Лоренс - Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс

— Ось ми й зустрілися, aşkım (перекл. з тур. кохана), — Рустам лукаво посміхався, як в останню нашу зустріч.

Кров у венах охолола. Я подалась назад і була зупинена.

— Сідай, — холодно промовив Джан.

Тепер у його голосі не було братерської любові. І це вдарило сильніше.

— Ні, — хитнула.

— Сядь по доброму, сестро.

— Ні! — голосніше сказала.

Він стиснув плечі й почав штовхати всередину. Я впиралася рукою об дах автомобіля. Але спереду мене почав затягувати Рустам. Нарешті, я змогла закричати, але рот одразу закрили рукою. Я буквально волала в руку, кусала, билася. Я боролася.

— Відпусти її, виродок!

Почула голос позаду. Серце стиснулося, і я забилася сильніше. Але це було марно. Брат сильно вдарив по коліну, і я, зігнувшись, впала прямо в лапи Рустама. Двері з гуркотом зачинилися.

Я знову почала відбиватися. Ногами, руками, ліктями, усім, чим могла. Рустам, заблокувавши мені руки й ноги, з усієї сили вдарив по обличчю. З горла вирвався крик.

— Заспокойся! Інакше твій дружок здохне, — прокричав.

У паніці глянула в сторону вікна. На асфальті лежав Діма, а мій брат безпощадно бив його ногами. З очей вирвалися сльози.

— Ні! Зупиніться! Не чіпайте його!

— Тоді ти замовкнеш і поїдеш із нами.

Схлипуючи кивнула.

— Прошу, не чіпайте, — прохрипіла.

Рустам, почекавши пару секунд, які здавалися вічністю, коли Діма майже непритомний лежав на холодному асфальті, нарешті, постукав по склу. Джан зупинився, плюнувши на хлопця. Я плакала, не відриваючи погляд від хлопця, який називав мене рибкою. Діма лежав нерухомо, та ні на мить не відривав від мене очей. Він кричав безмовним поглядом, що врятує. За це він і поплатився. Джан сів за кермо, озирнувшись на нас.

Я і далі нерухомо сиділа в руках Рустама. Ми поїхали, а я досі дивилася у вікно, ніби там досі був Діма. І Микита. Микита. Він же чекає мене. Він зрозуміє, що щось сталося. Можливо, навіть через телефон знайде. Потрібно бути сильною і слідкувати за тим, що робиться. Перебуваючи в трансі, не помітила, як Рустам уже тримав якусь тканину в руці, поки намертво не притиснув її до обличчя.

Широко розкривши очі, я забилася в його руках.

— Вибач, сестро. Тобі краще поспати, — холодно промовив брат.

І його хижі очі — це останнє, що я побачила, поки не провалилася в жахливу темряву.

***

Я реально тупо не встигала сісти за комп'ютер за ці дні. Та за цей час могла ліпше продумати подальші події. Тож тримайтеся, адже самий треш тільки починається! До речі, розділ на завтра вже теж написаний, тож не забувайте завтра о півночі заходити на новий розділ! (А ще я надіюся, що попри такі завантажені дні навчуся брати себе в руки й ноги та писати для вас цікаві продовження.)

Тож приємного читання, мої любі, й дякую, що не покидаєте мене та Микиту з Меліссою!

Не забувайте залишити лайк на книзі (що біля обкладинки) та підписатися. Це дуже мотивує!

Мирного неба! Ваша Розалія Лоренс!