Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

Після цього Утилуку тільки й залишилося відправити одного з шаманів стежити за героями та чекати на потрібний момент. Адже герої всі звичайні смертні, навіть богинина дочка, а значить, божество переможе їх з одного удару і відбере здобич.

Загалом, про людей, ельфів та інших Утилуку судив суто по своєму племені. А його плем'я, тільки побачивши своє божество, одразу ж дружно падало, як підкошене, і починало битись головами об землю. Утилуку не дуже розумів для чого, але вистава йому подобалася і він їх не зупиняв.

Ось так і вийшло, що нещасного шамана послали стрибати світами слідом за героями. Та ще й наказали щоб він, коли герої почнуть святкувати (а як відомо, герої завжди святкують з розмахом і впиваються до зелених овець, навіть якщо причиною для свята послужила перемога над лисицею, котра крала курей), відійшов подалі і покликав свого бога. А там вони вже зачекають, доки герої дійдуть до потрібної кондиції і без бою відберуть усе, що захочуть. Своїх шаманів Утилуку вважав дуже сильними та здатними перемогти будь-якого кволого мага. Щоправда, не кволих магів йому якось не траплялося.

Малюк сумлінно простежив за шаманом, що петляв по провулках до тієї самої кропиви і сів відпочити, спостерігаючи за тим, як ненормальний мужик у шкурі, на якого з гидливим жалем витріщалися всі без винятку перехожі, починає танцювати щось божевільне, задаючи ритм бубном. Скакав він довго й завзято, навіть декількох глядачів навколо себе зібрав. А коли зовсім видихся, з небес прямо в кропиву впав ще один ненормальний у шкурі, в комплекті з якою йшов дерев'яний шолом, прикрашений баранячими рогами. Вигляд цей шолом мав сміливий, глядачі навіть аплодувати почали. Але бог, який не звикли до оплесків, замість того, щоб розкланятися і повторити падіння на біс, схопив втомленого шамана за шкірку і кудись потягнув з такою швидкістю, що Малюк ледь від них не відстав.

Відтягнувши шамана подалі від кропиви і переконавшись, що поруч зі сміттєвою купою немає набридливих людей, Утилуку поклав нещасного на купу картопляних шкурок, абияк привів до тями і запитав найважливіше:

— Де вони?

— П'ють, — відповів шаман, який не мав поняття, де саме знаходиться те місце, в якому герої цим займаються. Власне бідний мужик навіть не розумів, де знаходиться сам. У містах він, на відміну від рідного степу, орієнтуватися зовсім умів.

— Де п'ють? — спитав бог.

— У кам'яній юрті, — впевнено відповів шаман і вказав на найближчий будинок.

Утилуку не помітив особливої різниці між найближчим будинком і далеким, тому витратив трохи часу на тупання ногами, після чого підхопив шамана під пахви і потягнув назад до кропиви. Правда, шлях до неї він вибрав дуже звивистий і вийшов туди випадково.

— Звідси знайдеш? — люто спитав бог, помітивши, що люди знову збираються і починають тикати пальцями.

Шаман знизав плечима. А потім узяв і не знайшов, бо після блукань міськими вулицями вони знову вийшли до кропиви. І з другої спроби не знайшов. І з третьої. А Малюк за ними стежив і всередині загинався від сміху, зрідка навіть хрипко хихикаючи трьома головами, розлякуючи випадкових нічних перехожих.

До готелю з його ресторанчиком нещасний шаман своє божество вивів тільки до ранку, причому, знову випадково і так цьому зрадів, що тицьнув у стіну будівлі пальцем і щасливо зомлів.

— Все доводиться робити самому, — пробурчав Утилуку, розуміючи, що ненавидить усі міста у всіх світах. І коли здобуде силу, всі ці лабіринти з будинків перетворить на степи, щоб своїм виглядом не дратували.

Про те, що інші боги будуть проти, Утилуку якось не подумав.

Зате він подумав про те, як би ефектніше з'явитися перед очима героїв. І на роздуми пішла купа часу, бо все, що спадало на думку, здавалося або недостатньо страшним, або недостатньо величним, або взагалі якимось не таким. Правда, потім Утилуку втомився розмірковувати, надів на голову шамана свій шолом, добув із міжсвітової кишені кам’яну сокиру і вирішив, що краще страшно засміятися, ніж пояснювати нещасним смертним, що їм слід робити. А так засміється, вони попадають, почнуть бити головами землю, а він через них переступить і забере велику силу.

А дурні смертні чомусь падати не стали. Ще й дивилися здивовано.

— Віддавайте мою могутність! — велів Утилуку нещасним і, щоб продемонструвати серйозність намірів, пустив блискавку сокирою і розбив у тріски підставку для їжі, яку старші боги називали столом, а він сам вважав надмірністю та дурістю.

— Це що? — здивовано спитала Аллочка.

— Якийсь дрібний божок, — представила Утилуку Яга.

На дрібного майбутній власник величезної сили образився і знищив ще один стіл, пообіцявши наступного разу вбити балакучу вухату дівчину, а разом з нею і стару.

Малюкові, котрий досі тихенько сидів коло дверей і спостерігав, ці погрози не сподобалися, тому він одним стрибком досяг божка і вчепився йому туди, куди дістав — трохи нижче спини.

Утилуку верескнув, потім почав лаятись, звати шамана і намагатися вдарити пса сокирою, тільки артефакт чомусь від собачих голів відскакував.

— Ми можемо щось із ним зробити? — по-діловому запитав Луї, спостерігаючи за тим, як Утилуку та Малюк дружно розносять ресторанчик.

— Можемо, але це буде важко і довго, — сказала Яга. — Краще нехай Міррет обіцяну допомогу кличе.

— Допомогу? — здивувалася дівчина.

— Коли боги відправляють у світ героя, вони завжди обіцяють йому допомогти, якщо він не справлятиметься сам, — впевнено сказала Яга.

— Ой, напевно, три звернення, — згадала дівчина і навіть підстрибнула від радості, змусивши Утилуку засумніватися у її душевному здоров'ї. А потім вона ще й подивилася на стелю і радісно закричала: — Мамо, тут страшний мужик чіпляється!

І в ресторанчику з'явилася красуня. Саме така, про яку Утилуку потай мріяв. Вона була золотокоса, білошкіра та синьоока. Її груди призивно натягували напівпрозору тканину, прикрашену золотистою павутиною вишивки. Її тонкий стан можна було обхопити долонями, а широкі стегна були створені для народження дітей, чим вона, за чутками, і займалася з великим задоволенням.