Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

а сами сіли коло куреня кружка й запалили люльки. Та де вже там до люльок? За оповіданнями та балясами чи й по одній викурили. По полуднуванні дід почав динями пригощати. Ось кожний, по дині взявши, обчистив гарненько ножиком (всі були терті калачі, тинялись чимало, знали вже, як там їдять на світі; так що й до панського столу хоч зараз сісти); обчистивши гарненько, проткнув кожний пальцем дірочку, випив юшку і давай шматочками краяти та в рот класти.

— Що ж це ви,, хлопці, - дід до нас, — роти пороззявляли? Танцюйте, собачі діти! Остапе, де твоя сопілка? Ану лиш козачка! Хомо, берись у боки! Ну! Ось так! Гей, гоп!

Я був тоді хлопець моторний. Ех, клята старість! Тепер уже не піду так; замість усіх отих викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився на нас дід, з чумаками сидячи. Я примічаю, що ноги в його не можуть вистояти на одному місці: мовби їх щось так і смикає.

— Не я буду, Хомо, — каже Остап, — як старий шкарбан не піде в танець.

Що ж бо ви думаєте? не встиг він це сказати, — не втерпів дідуган! Заманулося, знаєте, похвалитися перед чумаками.

— Ач, бісові діти! та хіба ж так танцюють? Ось як танцюють! — сказав він, на ноги схопившись, простягнувши руки та закаблуками вдаривши.

Ну, нема що казати, танцював він так, що хоч і з гетьманшею. Ми порозступалися, і пішов шкарбан виробляти викрутаси ногами на всій рівній місцині, що коло грядки з огірками. А одначе, тільки-но дійшов він до половини і хотів був розгулятися та викинути ногами на вихор якусь таку свою штучку, не здіймаються ноги — та й годі. Що за халепа! Розігнався знов, дійшов до середини — не бере! Хоч ти що, — не бере, та й не бере! Ноги як дерев’яні стали! «Бач, диявольське місце! Бач, бісова омана! Вплутається ж ірод, ворог роду людського!»

Ну, як же його сорому набратися перед чумаками? Метнувся знов і почав чесати дрібно-дрібно, глянути любо; до середини — ні, не витанцьовується, та й годі!

Ах ти ж, сучий сатано! щоб ти гнилою динею вдавився! щоб ти маленьким був здох, собачий сину! На старість якого сорому завдав!

І справді, ззаду хтось зареготався. Оглянувся: ні баштану, ні чумаків, нічого; ззаду, спереду, з боків — чисте поле.

- Е! ссс... от тобі й на!

Почав примружувати очі - місце, ніби й не зовсім незнайоме. Збоку ліс, з-за лісу стриміла якась жердина і манячіла геть-геть у небі. Що за оказія, та це голубник, що в попа на городі! З другого боку сіріє щось; приглянувся: писаря волосного клуня. Он куди затягла нечиста сила! Попоплутавши навкруги, він трапив якось на стежку. Місяця не було; біла пляма глипала замість нього крізь хмару. «На вітер великий береться на завтра!» — подумав дід. Глип! убік од стежки на могилці спалахнула свічка.

— Бач! — спинився дід, у боки взявся, дивиться: свічка потухла вдалині; а трохи далі друга знов засвітилася. — Скарб! — скрикнув дід. — Закладаюсь, на що хочете, коли не скарб! — і вже поплював було в долоні, щоб копати, та схаменувся, що нема з ним ні заступа, ні лопати. — Ет, шкода! та хто ж його знає, може, дерен тільки підняти, а він тут і лежить, голуб-чичок! Нічого не вдієш, позначити б хоч місце, щоб опісля не забути.

Ось, приволікши зламану, мабуть вихром, чималу собі гілляку, привалив він нею ту могилку, де горіла свічка, і пішов стежкою. Молодий дубняк помалу рідшав: мигнув пліт. «Ну, так! Чи я ж не казав, — подумав дід, — що це попова левада? Ось і пліт його! Тепер і верстви не буде до баштана».

Пізненько одначе прийшов він додому і галушок не захотів їсти. Розбудивши брата Остапа, спитав тільки, чи давно ті чумаки поїхали, і закутався в кожух. І коли той почав, знаєте, питати:

— А куди тебе, діду, чорти носили сьогодні?

— Не питайся, — каже, залазячи під кожух глибше, — не питайся, Остапе; бо посивієш! — І захропів так, що горобці, що залетіли були на баштан, знялися з переляку вгору. Та де вже йому там спати! Нема чого казати, хитрий був з біса, дай йому, Боже, Царство Небесне! — умів завсіди відчепитись. Іноді такої заспіває, що губи кусати станеш.

Другого дня, тільки-но смеркатись почало в полі, дід натяг на себе свитку, підперезався, взяв під пахву заступа й лопату, надів на голову шапку, кухля сирівцю випив, утер губи полою і пішов просто до попового городу. Ось минув уже й пліт і низенький дубняк. Поміж деревами в’ється стежечка й виходить в поле. Здається, та сама. Вийшов і в поле: місце достеменно вчорашнє: ось тобі й голубник стримить; та клуні не видно. — «Ні, це не те місце! Те десь далі; треба, виходить, звернути до клуні». Повернувся назад, став іти другою дорогою — клуню видно, а голубника нема! Знов повернув до голубника ближче — клуня заховалася. В полі, як навмисне, дощик пішов накрапати. Побіг знов до клуні — голубник зник; до голубника — клуня запропастилася!

— А щоб ти, клятий сатано, діток своїх не діждав бачити!

А дощ як із відра линув.

І, скинувши та зав’язавши нові чоботи в хустку, щоб не покоцюрбилися від дощу, задав він такого гону, як той жеребець панський. Вліз у курінь, промокши до кісток, укрився кожухом і заходився бурчати щось крізь зуби та обкладати чорта такими словами, що я таких ще зроду не чув. Признатися, я десь би й почервонів, коли б це серед білого дня трапилося.

Другого дня прокинувся, дивлюсь: уже дід ходить по баштані, мов і не було нічого, та кавуни лопухом накриває. За обідом дідуган знов розбалакався, почав лякати молодшого брата, що проміняє його на курей замість кавуна; а, пообідавши, зробив з дерева свищик та й давай висвистувати; а нам дав на розвагу скривлену в три погибелі, мов гадюка, диню, яку він турецькою звав. Тепер таких динь ніде вже я не бачив. Правда, насіння йому десь не зблизька дісталося.

Надвечір, уже після вечері, пішов дід із заступом скопати нову грядку для пізніх гарбузів. Проходячи повз