Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

Отже, то була левиця. Говорив він тихо й спокійно, умовляючи її не хвилюватись, потім, не підвищуючи голосу, сказав до мене:

– Гендерсоне-сунго, тепер вона знає, що ви тут. Підходьте ближче, але дуже повільно – маленькими кроками.

– А може, не треба, величносте?

Він одірвав руку від дверей, випростав її в мій бік і поворушив пальцями. Я ступив крок уперед, і в ту мить, признаюся щиро, на мою совість упала тінь кота, якого я намагався застрелити під картярським столом. По суті, я не бачив нічого, крім руки Дафу. Він усе манив мене пальцями, і я підходив коротесенькими кроками у своїх черевиках на гумовій підошві. Гарчання звіра тепер упиналося мені в тіло гострими шпичаками, і білі плями, схожі на срібні долари, пропливали в мене перед очима. Між цими матовими прогалинами я бачив тіло хижака, яке снувало туди-сюди за отвором дверей – спокійна, кровожерлива морда, ясні очі й важкі лапи. Дафу сягнув рукою назад і доторкнувся до мене; потім схопив пальцями мене за лікоть і підтяг до себе; тепер я стояв поруч із ним, і він тримав мене під руку.

– Царю, навіщо я вам тут потрібен? – запитав я пошепки.

Левиця, обертаючись, тицьнулась у мене, і коли я відчув її доторк, у мене вихопилося спазматичне зітхання.

– Не зважайте, – сказав цар і знову заговорив до левиці: – Ось моя люба, моя дівчинко, це – Гендерсон.

Левиця потерлась об Дафу, і я відчув її вагу крізь його тіло. Вона була вища, ніж нам по пояс. Коли цар погладив її, вусатий рот у неї зморщився, і корінці шерстинок потемніли. Потім вона відійшла, обернулася, підійшла знову і цього разу почала обстежувати мене. Я відчув, як вона тицьнула мордою спочатку мені під пахви, а потім між ноги, від чого мій член умить зморщився і шмигнув під захист навислого живота. Міцно мене тримаючи, цар усе промовляв і промовляв до левиці лагідним, заспокійливим голосом, а тим часом від її дихання ворушився зелений шовк моїх штанів сунго. Я прикусив щоку зубами – не лише здоровими, а й пеньками, на яких колись був закріплений зламаний міст, і водночас очі в мене повільно заплющились, а моє обличчя перетворилося, як я виразно усвідомлював, на трагічну маску надії, зверненої до долі. Я страждав. («Перед тобою рештки невдалого життя – забери їх!» – було написано на моєму обличчі). Проте левиця відвела морду від моєї пахвини й знову заходила сюди-туди, а цар, утішаючи мене, сказав:

– Усе гаразд, Гендерсоне-сунго, усе гаразд. Вона досить легко погодилася прийняти вас.

– Звідки ви знаєте? – спитав я, насилу проштовхуючи слова крізь пересохле горло.

– Звідки я знаю? – У царевому голосі прозвучали довірчі нотки. – Ще б пак я не знав! – Він тихо засміявся і додав: – Бо я знаю її, як самого себе. Знайомтеся – це Атті.

– Дуже приємно. Вам це може здаватися очевидним, – сказав я, – але мені…

Слова застрягли у мене в горлі, бо левиця саме рвучко обернулась, і я перехопив її погляд. Очі в неї були такі великі, такі прозорі – наче озера гніву. Потім вона проминула мене й потерлася об Дафу; її черево м’яко погойдувалося, вона знову обернулась і тицьнулася головою йому в руку, прийнявши від неї пестливий доторк. Потім знову відійшла в найдальший куток своєї кам’яної оселі, в яку просочувалося сіре з жовтавим відтінком світло.

Назад левиця вернулася попід стіною, і, коли вона заричала, плями ластовиння, з яких стриміли її вуса, стали оксамитово-чорними. Цар покликав її радісним і грайливим голосом, з африканським носовим призвуком та співучими нотками:

– Атті, Атті! – А тоді сказав: – Ну хіба ж вона не красуня? – І застеріг мене: – Ви стійте тихо, Гендерсоне-сунго.

Я в розпачі прошепотів:

– Благаю вас, не ворушіться й ви!

Але він не звернув на мене уваги.

– Царю, Бога ради…

Дафу спробував подати мені знак, щоб я не тривожився, але так захопився своєю левицею, показуючи мені, які щасливі у них взаємини, що коли відступив від мене, то його крок мало чим різнився від стрибків напередодні на арені, де він підкидав і ловив черепи. Атож, як і вчора, він танцював і підстрибував на своїх дужих ногах, взутих у гаптовані золотом білі пантофлі. Було щось горде і, здавалося, щасливе в цих ногах, обтягнутих акуратними вузькими штаньми. Навіть крізь напружений страх у мою свідомість проникла думка, що людина з такими ногами має почувати себе щасливою. Одначе мені хотілося, щоб він не надто зловживав тим щастям і не демонстрував своєї дружби з левицею в такий спосіб, бо необмежена довіра часто буває вступом до катастрофи, або мій життєвий досвід гроша мідяного не вартий. Проте левиця спокійно трюхикала поруч із ним, дозволяючи його пальцям пестити собі голову. Він повів її в протилежний кінець підземелля, далі від мене, де під самою стіною на грубих окоренках був настелений дерев’яний піл чи то широка лава-поміст. Там він сів, узявши її голову собі на коліна, чухаючи її і пестячи, а вона вдавала, ніби боксує з ним, присівши на задні лапи, а передніми легенько б’ючи його. Я бачив, як заворушилися плечі левиці, коли Дафу потяг її за вуха, маленькі й круглі. Я навіть на дюйм не змінив пози, в якій цар мене залишив, навіть не поправив шолома, що з’їхав мені на брови, бо в своєму неймовірному напруженні я надто морщив лоба. Я стояв нерухомо, напівоглухнувши, напівосліпнувши, з перехопленим горлом та зсудомленими м’язами. Тим часом цар прибрав властиву йому вільну позу, злігши на лікоть. Він здавався дивовижно розслабленим, і в мене було таке враження, ніби кожна мить його земного життя позначена осяйним ореолом – знаком найвищого дару природи. Атті поставила передні лапи на поміст і лизала Дафу в груди. Її язик, плавно вигинаючись, терся об його шкіру; він підняв ногу і грайливо поклав її левиці на спину. В цю мить я мало не зомлів – не знаю, чи то від страху за його безпеку, чи то з якоїсь іншої причини. Можливо, від захвату. Чи замилування. Дафу випростався на лаві на всю свою довжину, а влягтися цей цар умів, як ніхто у світі. В