Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

як на берег прибiгла Маринка. Вона прочула про битву на мосту, i її серце говорило, що Зiнько там, що вiн, може, вже вбитий, а може, пострiляний лежить десь на березi, та нема кому дати йому помочi. Вона вибiгла з мiста i кинулась до мосту. Кулi свистiли кругом неї, дзижчали над головою, а вона не чула того свисту та все бiгла до берега.

- Чи не бачили мого Зiнька? - питала вона в мiщан, що стояли оддалеки над берегом.

- Вже поплив твiй Зiнько водою, понесло його затопленим лугом, - говорили їй мiщани.

Маринку здушило коло серця; вона побiгла понад берегом так прудко, неначе хотiла догнати свою долю. Якась сила давала нiби крила її ногам.

"Ой Боже мiй. Боже! Його вбили! Вбили мого дорогого Зiнька! - майнула в неї думка. - Вже ж мені його не бачити до вiку, до суду!"

Коло вiльхи стояла купка мiщан. Мiщани вглядiли, що вода несе живого ще козака на затопленому лузi, кинулись в воду i витягли Зiнька. Маринка прибiгла, вглядiла Зiнька на травi, крикнула не своїм голосом i впала йому на груди. Зiнько лежав блiдий, з заплющеними очима, але ще дихав. На головi серед тiм'я було знать виразку, з котрої просисалася кров i стiкала на прилипле до голови волосся.

- Милий мiй! щастя моє! золото моє! Ой, не кидай же мене, молодої, бо я вмру за тобою! сама собi смерть заподiю! - голосила Маринка, припадаючи головою до Зiнькових грудей.

Одна мiщанка винесла з хати сорочку. Якийсь старий дiд скинув з себе жупана. Одежа на Зiньковi висiла шматками, попорота, пошматована шаблями. Мiщани здiйняли з Зiнька мокрий жупан, мокру сорочку. Бiле тiло, широкi плечi залиснiли на сонцi, а на бiлому тiлi синiли смуги та попруги од Носачевої шаблi. На обох плечах червонiли подовжастi рани од шабель, неначе два разки перлiв прилипли до плечей. Дiд оддер од сорочки полотна i позав'язував рани на плечах. На Зiнька надiли сухе плаття, сухий жупан.

- Буде живий! Не плач, Маринко, не вбивайся! Це його хтось цюкнув раз шаблею по головi. Це швидко загоїться, - сказав дiд.

Маринка перестала плакати i тiльки зiтхала i стиха хлипала. Перси її високо пiдiймались, неначе хотiли зiтханням видихати усе горе, що душило в серцi. Зiнько розплющив очi i застогнав. Вiн ще не опам'ятався гаразд. Йому здавалось, що вiн у важкому снi, що йому сниться, нiби вiн десь на мосту серед битви по колiна в кровi чи в водi на днi рiчки на зеленiй травi, залитiй повiддям. Перед його очима нiби лився то жовтий свiт сонця, то зелений свiт води та зелений одлиск трави на днi рiчки. Йому все здавалось, що вiн потопає все глибше та глибше, що якась зелена безодня тягне його на глибочiнь з усiєї сили, i вiн не може володати руками i ногами, щоб перемогти ту страшну силу, i все потопає глибше та глибше. Знов пожовкло в його очах, потiм позеленiло. Зiнько застогнав i заплющив очi. Знов усе почорнiло в його очах, неначе вкрилось чорною темрявою найтемнiшої ночi. Вiн втратив памороки i злiг усiм важким завальним тiлом на дiдовi руки. Маринка знов заголосила, впала навколiшки, обняла Зiнька за шию i притулилась гарячою щокою до холодного Зiнькового лиця.

- Та не плач, Маринко! Надаремно ти побиваєшся! Вiн живий, тiльки зомлiв. Йому забило тямки, i в його голова запаморочилась, - втiшав дiд Маринку. - Не од таких ран виходжувався я, як був козаком. В Зiнька не рани, а дряпки та виразки на тiлi.

Мiщани запрягли конi в вiз, наклали на вiз сiна; обережно поклали Зiнька на сiно та й повезли на Демкiв хутiр. Маринка йшла за возом, як за домовиною, i тихо голосила та хлипала.

Тим часом Сiрко та запорожцi перейшли через мiст i почали розгонити на всi боки стовпище нiмцiв та козакiв-виговцiв. Сiрко кинув очима набiк i вглядiв велетенську фiгуру старого Демка, що валялась на землi в кровi, як колода старого дуба в лiсi. Сiрко впiзнав Демка Лютая.

- I здоров був, Демку, i прощай навiки, вiрний товаришу! - крикнув Сiрко, здiйнявши шапку i кланяючись до Демка. - Так он де довелося тобi полягти головою! Не впав ти од ляської кулi, не йняла тебе куля татарська, пройняла твої козацькi груди шабля недовiрка козака-зрадника. Прощай, Демку, навiки!

Старi козаки й наймити дiстали в однiй хатi драбину, встелили її впоперек плискованими частоколинами i поклали Демка на тi носилки. Дванадцять чоловiка вхопили носилки на плечi i тихою ходою понесли Демка на хутiр. Ще зовсiм тепла, здорова Демкова голова коливалась на в'язах, ноги ворушились то на один бiк, то на другий. Здоровi довгi вуси гойдались на вiтрi, як живi. Здавалось, нiби несуть живого чоловiка, але облитий кров'ю жупан, патьоки кровi на частоколинах, кривавi краплi, що поливали стежку, все це показувало, що вже настав вiчний спокiй для невтомного оборонця України.

Запорожцi та Юрiєвi козаки перейшли через мiст i кинулись слiдком за виговцями та найнятими нiмцями. Юрiй Хмельницький позад усiх з'їхав на мiст на степовому конi. Усей мiст був залитий кров'ю. З поваленими подекуди поренчатами мiст здавався шутим, пощербленим, покалiченим, як повбиванi козаки, що валялись на мосту. Поренчата були забризканi кров'ю. Усей мiст червонiв, неначе пiдплив людською кров'ю. Подекуди чорнiли кров'янi калюжi, припеченi гарячим сонцем. Кров в калюжах вже поскипалась. На мосту валялись трупи суспiль, як зрубане колоддя в лiсi, валялись одтятi по плече руки, валялись стятi голови, як гарбузи на баштанi, валялись одсiченi вуха, носи, шматки м'яса, неначе трiски на дровiтнi. Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклi пальцi держали шаблю так мiцно, неначе п'явками впились в держално. Уся мiць, уся сила, з котрою рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла в здоровецькому кулаковi. Один прездоровий труп зсунувся плечима з мосту. Одтята голова телiпалась на шкурцi i звiсилась вниз над воду, неначе заглядала в рiчку, а з шиї дзюрчала та точилась тепла кров, як червоне вино з бочки, лилася в воду i закрасила каламутну воду довгою червоною смугою на самiй бистринi. Подекуди по жолобчастих дошках помосту ще стiкала кров в воду i довгими смугами червонiла на бистринi.

Юрiй з'їхав на мiст. Кiнь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на живих