Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

нiмцiв впали, неначе трава пiд косою. Густий дим пiднявся над мостом. Нiмцi гуркнули з рушниць на запорожцiв. Запорожцi присiли всi на землю як один чоловiк. Кулi свиснули, задзижчали i застукали об стовбури вiльшини, що росла на лузi понад берегами. Дим вкрив увесь мiст, неначе на мосту схопилася пожежа. Тiльки й видко було, як в диму лиснiли й блискавкою бiгали, неначе в хмарах, козацькi шаблi та списи.

Незабаром тихий вiтер знiс дим на рiчку. Дим коромислом повився вниз понад рiчкою. Мiст знов виступив, неначе з хмари, ввесь залитий ясним гарячим сонцем, ввесь червоний од кармазинiв та верхiв шапок. А шаблi все блискали та дзенькотiли. Мiст став повний людей. Стовпище густiшало та густiшало. Товстi поручата по обочинах мосту аж гнулись, ледве вдержували страшний натовп. Побитi, поколотi козаки падали на помiст. Натовп ставав на їх трупи, топтав ногами, спинався, щоб дiстати списами до своїх ворогiв. Почувся мiж дикими криками жалiбний, стогiн потоптаних, недобитих людей.

Сiрко з Юрiєм на конях стояли оддалеки на горбу i наглядали за битвою.

- Ну та й довго ж войдуються мої сiчовики з тими недоляшками та нiмотою! Застрягли на мосту, як у дiрцi: нi тпру, нi ну! Ну та й довго паскудяться! Не спроможуться взяти якогось паршивого мiстка! А пiду лиш я та махну кiлька разiв шаблюкою, бо мене вже нетерплячка бере, аж руки засвербiли! - сказав Сiрко i скочив з коня, кинув поводи в руки одному козаковi.

Високий та плечистий отаман Сiрко кинувся в натовп, як тигр, протовпився до середини мосту i крикнув:

- Ану, хлопцi, разом! Бийте отих поганцiв, недовiркiв та недоляшкiв! Бийте от-так-о-о! - крикнув Сiрко i, вхопивши обiруч важку шаблю, почав косити козацькi голови, як косар косить траву. Виговцi остовпiли. Страшний вид славного Сiрка нагнав на їх такого страху, що вся їх мужнiсть зникла, неначе завалилась на мосту й пiшла на дно рiчки. Шапка злетiла з Сiркової голови. Довга чуприна розсипалась по головi. Здоровi чорнi очi горiли огнем. Сiрко став страшний, лютий. Виговцi вирячили на його очi, як переляканi барани. Полетiли руки, вуха, голови по обидвi обочини мосту. Виговцi падали на мiст, як снопи, скинутi з стiжка. Кругом Сiрка стало порожнє мiсце. За ним посунулись запорожцi, а мiж ними вмiшався молодий Зiнько Лютай. I подались виговцi назад, все оступаючись помаленьку.

Несподiвано з Чигирина прибiг на конi Носач, скочив з коня i кинувся в битву, щоб не допустити запорожцiв до берега. Впало кiлька запорожцiв од його шаблi, неначе уклонились йому до нiг. Носач зирнув поперед себе i замахнувся шаблею. Перед ним стояв Зiнько.

- Ти чого тут, небоже? То це ти став з ворогами? - крикнув Носач. - Ти, син моєї сестри, йдеш проти нас?

- Йду, дядьку! Я не зрадник! Я не пристану з виговцями до Польщi! - крикнув несамовито Зiнько i кинув дикий посатанiлий позир на дядька та й замахнувся на його шаблею.

- Дурню ти! Щеня! Як дам тобi по мордi оцим держалном, то твоя морда стане плисковата! Хочеш мене, старого, звалити? Не дiждеш! - крикнув Носач.

- Дiжду, дядьку! Менi й Бог простить за це, коли тепер i брат пiшов на брата!

Зiнько замiрився шаблею в саму Носачеву голову. Носач, зручний та верткий, махнув шаблею в бiк навскоси. Його шабля свиснула, як хвоський батiг, потрапила в Зiнькову шаблю i дзвякнула, неначе закричала. Зiньковi шабля випала з рук. Носач зумисне повернув свою шаблю плиском i почав бити нею Зiнька, як б'ють рiзкою хлопцiв-свавольцiв, то по плечах, то по руках. Зiнько крутнувся, одхиляючись на всi боки, але Носачева шабля плиском впала Зiньковi на голову. Зiнько захитався. Йому заморочило голову.

Саме тодi запорожцi так страшно стовпились, одпихаючи виговцiв, що поручата не видержали, хруснули, як скiпочки, i впали в воду. Зiнько, запаморочений, похилився на бiк, захилитався i впав з мосту в воду. За ним посипались в рiчку козаки, неначе хто витрусив грушi з мiшка.

"Отже ж, i ще втопиться лукавий хлопчисько! - подумав Носач. - Шкода й його, шкода й сестри, шкода й старого Демка. Але навiщо понесло його, ледащо, в обоз Юрiя та Сiрка?"

Тим часом Демко засiв в садках за частоколом. До його назбиралось чимало старих козакiв-дiдiв, наймитiв та усякої сiроми. Як вже зiбралось їх чимало, Демко дав команду. Стовпище поперло разом в частокiл плечима. Струхлий частокiл хруснув i повалився на землю. Демко i всi за ним разом вискочили з засiдки, вдарили з рушниць на нiмецьку пiхоту з потилицi, а потiм крикнули, гукнули i кинулись з шаблями на саму середину пiхоти. Наймити з броварiв та мужики побрали в руки частоколини, кинулись на нiмцiв та шляхтичiв i почали лупити їх по спинах та по головах. Заглушенi нiмцi озирнулись i подалися назад до мосту, їх полк неначе розпався надвоє, i Демко з голотою ввiгнався всередину, неначе загнав клин в людську гущавину. Запорожцi вскочили з мосту в ту продухвину. Носач подався назад, обернувся i стрiвся носом до носа з своїм шурином Демком.

- I ти, старий, проти нас? I тобi заманулося на старостi кислиць? - крикнув Носач.

- Заманулося, вороже України! - крикнув Демко i замiрився шаблею на Носача.

- Ей, старий! Не грайся, бо, їй-богу, не подивлюся тобi в зуби i зроблю свою сестру удовою! - крикнув Носач, але не встиг вiн доказати своєї промови, як один козак-шляхтич штурнув Демка списом в груди.

Демко зблiд, заточився на ногах, захилитався. Кров цiвкою бурянула з його грудей. Сонце заграло, заблискало в цiвцi кровi, як в червоному кришталевi. Демко звалився, як старий дуб, i впав навзнак, поливаючи рiдну землю цiвкою гарячої козацької кровi. Зiтхнув вiн раз, другий i оддав Богу душу.

Виговцi розсипались i оступились пiд сади та частоколи. Запорожцi рiчкою лилися через мiст i наступали на їх. А каламутна вода вхопила Зiнька i понесла недалечке од берега.

В той час вгорi випали великi дощi. Вода в Тясминi прибула, сливе як в весняне повiддя, i розлилася по лугах, по мочарах позаливала огороди на низинi. Зiнько потрапив впасти на мiлке мiсце, але бистра течiя вхопила його i понесла. Пришиблений в голову, вiн не мав сили стати на дно i вийти на берег.

Вже вода однесла Зiнька далеченько од мосту,