Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

— Та невже ти надієшся, бідний безумцю, ще довго триматися проти наших легіонів? — з глибоким презирством відказав консул Варрон Лукулл. — Невже ти плекаєш надію на остаточну перемогу над всемогутнім Римом?..

— Я надіюся вивести всю цю масу безталанних рабів в їхні країни і там, у ваших провінціях, підняти гнів усіх поневолених народів і покласти край вашому триклятому злочинному пануванню!

І владним жестом правої руки він наказав консулові йти геть.

Варрон Лукулл велично загорнувся в свою тогу і пішов з Преторія, сказавши:

— Зустрінемося на полі бою…

— Хай. Дарують це боги… хоч я не вірю.

Терентій уже сходив з Преторія, коли Спартак окликнув його:

— Послухай-но, римський консуле… Мені відомо, що деяких з моїх воїнів, які попали до вас у полон, ви розіп'яли. З цього бачу, що ви, римляни, не дотримуєте щодо нас, гладіаторів, людських законів. Тому попереджаю тебе, що коли протягом двадцяти днів я не одержу зброї і спорядження, яких виманю, — чотири тисячі ваших солдатів, узятих в полон біля Фунді, будуть теж розіп'яті

— Як?.. Ти посмієш?.. — скрикнув консул, пополотнівши від гніву.

— З такими людьми, для яких немає нічого святого і які нічого не поважають, — усе дозволено… З вами — ганьба, за ганьбу, вбивство за вбивство, різанина за різанину… Іди!..

І він знову наказав консулові йти геть.

Лишившись на самоті, фракієць довго ходив перед своїм наметом, охоплений болісними й похмурими думками.

Потім звелів покликати Крікса, Граніка та Еномая і розповів їм про відвідини консула Теренція Варрона Лукулла і про ті пропозиції, які не стосувалися його таємного кохання з Валерією.

Три воєначальники палко схвалили благородне поводження Спартака, були зворушені його великодушною самопожертвою і пішли, сповнені ще більшої поваги до свого доблесного друга і вождя.

Спартак увійшов до свого намету, коли настала ніч, зняв панцир, зброю і кинувся на своє похідне ліжко. Довго перевертався з боку на бік, зітхав і заснув дуже пізно, забувши погасити світло.

Він спав уже біля двох годин, стискаючи в руці медальйон Валерії, який завжди носив на шиї, коли раптом прокинувся від довгого і палкого поцілунку в губи. Швидко підвівся на ліжку, скрикнувши:

— Хто це?.. Хто тут?..

І побачив красуню Евтібіду біля ліжка на колінах… Благально склавши маленькі руки, вона прошепотіла:

— Пожалій мене, Спартак, я вмираю від кохання!..

— Евтібіда! — здивовано вигукнув вождь гладіаторів, ще дужче стискаючи в руці медальйон, — Ти… ти тут? Яким чином?..

— Уже стільки ночей, — глухим від хвилювання, тремтячим голосом заговорила дівчина, — стільки ночей я ховаюсь он у тому кутку, чекаючи, поки ти заснеш. Я стаю навколішки біля твого ліжка і милуюся твоїм прекрасним, мужнім обличчям і нишком плачу… Вже п'ять років, п'ять довгих безконечних років я кохаю тебе безнадійно, мов божевільна, мов навіжена. Ти погордував мною, і я силкувалась викинути твій образ з своєї пам'яті… але він вогняними рисами викарбувався в моєму серці… Зглянься, зглянься на мене!.. Не відштовхуй мене, Спартак, не проганяй від себе… Я буду тобі служницею, рабинею… тільки змилуйся і не відштовхуй… Якщо ти ще раз знехтуєш моїм коханням, я стану здатною на все, на все… навіть на найдикіші і найганебніші злочини.

Схопивши руку Спартака, закохана дівчина вкрила її палкими поцілунками. При цьому вибухові слів і почуттів Спартак зблід, відчуваючи, як дрож пробігає по всьому тілу, і тільки міцніше стискав у руці медальйон з волоссям Валерії та Постумії: лише в цьому талісмані він знаходив силу опиратися чарам прекрасної гречанки. Нарешті, зробивши над собою зусилля, він м'яко відібрав свою руку в Евтібіди і заговорив майже з батьківським співчуттям:

— Заспокойся… та ну-бо заспокойся… дурненька… Я кохаю іншу жінку, яка зробила мене батьком… А ти знаєш, що Спартак має тільки одну віру. Як* він присвятив себе справі поневолених, житиме і вмре за неї… так не покохає іншої жінки, крім тієї… А тому викинь з твоєї збентеженої голівоньки всяку думку про мене… І перестань говорити мені про кохання, — з цими словами він обережно відхилив дівчину од себе.

— Ах!.. Божественні Ерінії! — глухо заскреготала зубами Евтібіда. — Валерія, ненависна, проклята Валерія, завжди вона віднімає тебе од моїх ласк, од моїх поцілунків!..

— Дівчино! — обурено вигукнув Спартак, і обличчя його грізно насупилося. — Вийди з мого намету, і щоб ніколи й ноги твоєї тут не було! Завтра ж ти поїдеш з іншими контуберналами, призначеними в ставку Еномая.

Гречанка, низько схиливши голову, закусивши губи і ледве тамуючи ридання, що рвалося з її грудей, повільно вийшла з намету. А Спартак, розкривши медальйон, покрив поцілунками заховані в ньому кучері.

Розділ XVI

ЛЕВ БІЛЯ НІГ ДІВЧИНИ. — ПОКАРАНИИ УБИВЦЯ

Евтібіда не була такою, як усі жінки. її розум завжди підкорявся пориванням пристрастей, а пристрасті були надмірні. Ще будучи юною віком, вона втратила скромність і усвідомлення поганого. Вона була нестримною в своїх бажаннях, добивалася того, чого хотіла, незважаючи ні на які можливі наслідки. Вона вважала добром тішити свої пристрасті і за всяку ціну, з дикою впертістю завжди досягала задоволення своїх бажань.

Втомлена насолодами, дуже багата, завжди оточена залицяннями найвитонченіших франтів і багатих патриціїв Рима, побачила Спартака у всьому блиску його краси й сили переможцем у кривавому бою на арені цирку. Саме в цей час життя для неї втратило всяку привабливість і спокусу і не обіцяло більше ніякого щастя. Побачивши Спартака, вона захопилася ним, гадаючи легко задовольнити свою примху, її палка уява наперед тішилася радощами нового кохання, хоч Евтібіда і не знала, до чого воно може довести. Це захоплення вчасно скрасило нестерпну для неї монотонність життя.

Та коли на цьому шляху з'явилися несподівані перешкоди, коли вона побачила, що Спартак байдужий до її принад, коли довідалася, що інша жінка змагається з нею за владу над гладіатором, несамовиті ревнощі запалили серце гречанки, примусили його бурхливо битись, як воно ще ніколи не билося. Безсоромна примха переродилася в дику пристрасть, що в такій розбещеній, енергійній і рішучій істоті, як Евтібіда, швидко дійшла до крайньої межі.

Вона силкувалася забути цю людину і кинулась у вихор буйних, розгнузданих оргій. Та їй не вдавалося вирвати Спартака із свого серця. Вона відправилася мандрувати, знову побачила Грецію, наробила шелесту своєю безсоромною красою в Корінфі і в Афінах, але скрізь переслідувала її ця нещасна пристрасть і отруювала їй існування. Тоді вона вирішила знову спробувати спокусити серце гладіатора.

Після їхніх перших зустрічей минуло вже чотири роки; за цей час Спартак міг забути