Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

(бісиця), голос дуже файний, співала довго, доки було чути. Це під Скуповою. Там він і сліди видів на снігу, такі, як семирічної дитини. А сестра Кундакової жінки виділа лісовика — того, шо їсть бісиць; ішла увечір у плай, ще видко було, і зістрітила дикого чоловіка. Це було також на полонині. Він їй нічого не казав, пробіг, а вона так си перепудила, шо через годину” викинула дитину (ходила тяжка) з того страху. Цей дикий чоловік був високий — до трьох метрів, — оброслий. Микула Кундак ночував у хаті, в котрій ніхто не жив, і чув, як відчинило вночі двері у сіни, зайшло в хату, чути було, як ішло до столу, коло стола постояло і пішло — замкло за собою двері.

— Так шо ви аби-сте собі знали, — каже про мою гуцульську хатку Олена, — у хаті треба жити, ночувати, говорити до хати, аби си біда не заплодила...

А дід Подам подобав на лісового чоловіка. Олена малою побоювалася його сердитого сильного голосу, як з полібичка, широкого темного лиця з похилим чолом і ґулями над бровами, довгого чорного волосся по плечах. Жили браття Шпитчуки на Вильшєнцкім, бідно си діяло, і вони украли у когось із газдів сіно. Це було взимі. Ґазди заслідили, бо сіно си розсипало. Найшов тот чоловік свою пропажу та й каже: заверніть мені моє сіно. Ждав-ждав, а Шпитчуки не вертають. Годують собі корову. Минув тиждень. Прийшли восьмеро людей та ледве занесли тото сіно назад. “Ану, скажи, Федю, за кілько разів ви це занесли”, — запиталися для інтересу в Подама. “За раз. По з’єзці, дві линві в одну з’єзали та й з Иваном занесли”.

Ще й не таке було. Дідо Пуршега розказував, шо ішов давно піше з Косова та й ніс тридцять глиняних мисок у бесагах. На Буківци здогонєє Федя Подама, що несе чвертку соли. Михайло Пуршега був сміхован: “Федю, шо хоч, абес мене до Вигоди заніс из цими мисками?” — “П’єть злотих”. Сідає Пуршега з мисками на карк Подамови зверх чвертки соли. Убраний у сардак (я той черлений сардак маю, бережу). Жарт жартом — несе Подам, аж люди бігли Ясеновом та чудувалися. Приніс на Вигоду на міст, поклав серед мосту на поручину: “Клади гроші, бо тручєю у воду”. Тут не було шо жартувати — сидячи на плечах витягає Пуршега п’ять злотих. Мусив платити, бо зараз був би у воді.

А раз пішли голівці у Запорізьку область на жнива заробити кукурудзи і пшениці. Серед них і Подам. Договорилися на один місяць, а голова стримав плату, не пускає гуцулів додому — скоро сніг упаде, а робота є. Але люди позамерзали. Підмовили Подама: як приїде голова, покажи силу. Над’їхав, просить лишитися, а дідо підклав плече — лиш “газик” блимнув у рів. Голова повиплачував зарібки і пустив усіх додому. А мав Подам шістдесят років.

Раптово умер цей силач, не лежав ні дня.

А гори його не годні забути. Навіть поговірка склалася: Шпитко робить швидко.

От вам і Голови. Село опришків, силачів, уких людей. Таких, як учитель Петро Карапчук, що вспадкоємив Гарматієву тягу до знань, просвітництва. Або самоук, учитель німецької мови Петро Дідушко: цей по чорній магіці викликав Леніна. Та вели бесіду — чого-то не так склалося, як людям гадалося... Ой ці Голови! Село з того й зачалося, шо пушкарі убили кількох несупокійних опришків, стєли голови і понатягали на Шкірівськім на коли, аби пужілися, не йшли в опришки. А що то помогло?.. Від цих перших опришків, що заплатили головами за непокору до ватажка Кляма, а від Бойчука-Кляма до нинішніх часів нічого у гуцульськім характері не змінилося. Гуцул волю не продає і не купує. Це при нім завше. Первий брат прогресивного учителя Петра Карапчука Дмитро Марощук (його дружина з Клямового роду) колись в молодості учворив таке: заскучив за горами, та як стояв на посту в армії, так із зброєю утік у Голови. Хоть знав, що буде караний, а дав серцю волю, втамував тугу. Тепер Марощук уже в літах — кохається в рідкісних рослинах, понасаджував їх у себе наверху довкола хати всіляких — наблизив світи до вікна. А Україна дбає, аби мати свою армію. Недармо всілякі заведії трималися найдужче в Головах. Заведією прозвали Василя Небесійчука з Їльці. У народі на таких казали “партизанка”, “лісові”, а в уряді — бандерівці. Заведія був останнім з них. Заведія любив фрашки. Люди усяке вповідають. Їв собі файний гуцул у Жаб’ї в їдальни. Сиділи разом із начальником районного комітету безпеки. Бесідували. Гожий гуцул вдався начальникови. Він встав до прилавка узяти пива, приносить, а гуцула нема. Тільки напис на серветці: “Красно дєкую. Заведія”.

Видко, і той начальник лісовому вдався. Приніс Заведія до него додому кошик яєць. “Ви би ці єйця у мене не купили?” — питаєся поштиво у господині, жінки начальника. Господиня не надякується, хвалить чоловікові чемного гуцула. А коли яйця з’їли, найшли на дні кошика папірчик: “Це вам продав Заведія”. Кажуть, що він був дуже твердий, ніколи не пустив сльози. Але раз привели лісові до Заведії музику Могура. Мали скарати на смерть. Могур був (та й ще є!) знаним скрипником на всі гори. Заведія каже: “Єк бес зайграв так, аби я заплакав, то пущу тебе”. Могур зайграв. Слухав, шо слухав Заведія, та й каже: “Иди в дідчє, абих тебе не видів”. Витер очі та й пустив Могура.

Фрашки до добра не довели. Запросив Заведія свого знайомого начальника з Жаб’я — переказав: ходім на Кринту, мемо їсти банужу. А той давно шукає Заведію, збирає цілий загін і йде на “бануш”. Заведія бере лиш одного товариша і вірного пса. Воєнні собаки заслідили лісових, під полониною, у Костівках, оточили. А тоти вилізли в смереччє і поховалися. Воєнні пси стали їстися із Заведієвим і так його побачили. Він кинув гранату, вибив дванадцятьох, а сам зліз і застрелився.

Отак скінчив Заведія, котрий любив фрашки.

Хто ще так ревно любить свій край, як гуцули? З діда-прадіда. Від Олекси Довбуша, від Михайла Бойчука до нині ще безвусого гуцульчика, що йграється в опришків з такими, як сам. Чи знає цей хлопчик про то, що Довбуш заповів