Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

— Так! Хлопці, які тут живуть, не можуть натискати кнопки по суботах, і я роблю це для них. Бачте, я не єврей, тому можу натискати кнопки по суботах. Я стою біля ліфта, вони кажуть мені, який поверх, і я натискаю для них кнопку.

Мене це реально схвилювало, і я вирішив загнати молодших ребе в логічну пастку. Я ріс у єврейській сім’ї і розумів, як працює ця педантична логіка, тож вирішив повеселитися.

План був такий. Спитаю спершу: «Чи може єврейський погляд на світ сповідувати будь-яка людина? Бо якщо ні, то в ньому немає нічого справді цінного для людства, бла-бла-бла». Вони відповіли б: «Так, єврейський погляд на світ годиться для будь-якої людини».

Підганяю в куток далі: «Чи морально чинить людина, наймаючи іншого робити те, що для неї самої робити неморально? Наприклад, чи можна найняти іншого, щоб він грабував для вас?». І так повільно, дуже акуратно заганяю їх у пастку.

І знаєте що? Вони ж на рабинів учаться, так? Вони могли дати шлімазлу Фейнману сто очок фори! Викручувалися з будь-яких глухих кутів! Уже не пригадую як, але спробуй зажени! Мені здавалося, що я придумав оригінальну ідею і зараз припру їх до стіни, — та де там! Виявлялося, що цю ідею обговорювали в Талмуді віками. Вони вислизали з усіх моїх пасток.

Нарешті я спробував переконати майбутніх рабинів, що електрична іскра, яка їх так хвилювала, коли вони натискають кнопку ліфта, — не вогонь. Я сказав:

— Електрика — це не вогонь. Це, на відміну від вогню, не хімічний процес.

— Правда? — спитали вони.

— Звісно, між атомами у вогні є електрика.

— Ага! — кажуть.

— Як і в усіх інших явищах у світі.

Я навіть запропонував практичне рішення, як обійтися без іскри. «Якщо вас це непокоїть, то можна поставити на вимикачі конденсатор, і електрика буде вмикатися і вимикатися без іскор». Але чомусь їм ця ідея не сподобалася.

Я був дуже розчарований. Ці юнаки повільно входять у життя тільки для того, щоб краще тлумачити Талмуд. Уявіть собі! У двадцятому столітті ці хлопці вчаться, щоб увійти в суспільство і робити щось, бути рабином, а наука їм цікава тільки тому, що їхні стародавні, провінційні, середньовічні проблеми ускладнюються новими явищами.

Стався ще один епізод, який варто згадати. Ми з майбутніми рабинами багато дискутували про те, чому в науці, наприклад, у теоретичній фізиці, відсоток євреїв вищий, ніж у середньому по суспільству.

Рабини вважали, що це завдяки тому, що євреї традиційно шанують освіту: поважають рабинів-учителів, поважають знання. Євреї передають цю традицію з покоління в покоління, і бути хорошим учнем для хлопчика так само добре, якщо не краще, ніж бути хорошим футболістом.

Того самого дня я переконався, що в цьому є правда. Один студент-рабин запросив мене додому і познайомив зі своєю мамою, яка щойно повернулася з Вашингтона. Вона сплеснула в долоні і радісно вигукнула: «О! День прожито недаремно. Сьогодні я познайомилася з генералом і професором!».

Мені подумалося, що не так уже й багато людей вважають знайомство з професором настільки ж приємним і важливим, як знайомство з генералом. Так що, думаю, у їхніх словах щось є.

Зустрічаємо книжки по обкладинках

Після війни фізиків часто просили приїхати у Вашингтон і проконсультувати ту чи ту установу, найчастіше Міністерство оборони. Думаю, тому, що саме науковці зробили для країни всі ці бомби і військові переконалися, що ця публіка на щось та й годиться.

Якось і мене попросили взяти участь у комісії, яка оцінювала різне озброєння для армії. Я відписав, що я фізик-теоретик і не розуміюся на армійському озброєнні.

Військові відповіли, що, за їхнім досвідом, фізики-теоретики були дуже корисні при ухваленні рішень і вони просять мене все-таки погодитися.

Я знову відписав, що нічого в цьому не тямлю і сумніваюся, що можу бути корисним.

Урешті-решт я отримав листа від міністра оборони — він пропонував компроміс: я приїду на перше засідання, послухаю і подивлюся, що там робиться, а потім вирішу, можу я бути корисним чи ні.

Я погодився. А що мені лишалося робити?

Приїжджаю у Вашингтон і першим ділом потрапляю на вечірку-знайомство. Там були генерали й різна важлива армійська публіка, ми спілкувалися, склалися цілком приємні враження.

До мене підійшов якийсь хлопець у мундирі і сказав, що військові дуже задоволені тим, що фізики їх консультують, бо в армії, мовляв, купа проблем. Одна полягала в тому, що танки дуже швидко витрачають паливо і тому не можуть їхати далеко. Стояло питання: як заправляти їх на ходу. У цього хлопця була ідея: раз ми, фізики, можемо добути енергію з урану, то, може, я придумаю спосіб отримувати паливо з діоксиду кремнію — піску, бруду? Якби це було можливо, то достатньо обладнати танк маленьким черпаком знизу, щоб він по ходу зачерпував ґрунт і використовував його як паливо! Йому здавалося, що це прекрасна ідея — мені лишається тільки розробити технічні деталі. Я подумав, що саме такі ідеї ми й будемо завтра обговорювати.

Приходжу на засідання і бачу, що поруч сидить хлопець, який представляв мене вчора гостям на вечірці. Очевидно, йому доручили мене опікати. З другого боку сидів якийсь архігенерал, я чув про нього раніше.

На першому засіданні говорили про якісь технічні матерії, я висловив кілька ремарок. Але далі, ближче до кінця засідання, почали говорити про якусь логістичну проблему — я нічого в цьому не тямив. Вона була пов’язана з тим, скільки чого треба мати в різних місцях у різний час. Я намагався тримати рот на замку, але коли потрапляєш у подібну ситуацію, сидиш за столом з «важливими людьми» і обговорюєш «важливі питання», то просто не можеш мовчати, навіть якщо нічого не тямиш! Тож я знову висловив кілька зауважень.

Під час наступної перерви хлопець, якого призначили мене випасати, сказав: «Я вражений тим, що ви сказали під час обговорення. Це дуже важлива й корисна думка».

Я зупинився і подумав про свій «внесок» у проблему логістики: чоловік, який замовляє подарунки до Різдва в універмазі «Мейсіз», краще прокоментує подібні проблеми, ніж я. Тож я дійшов такого висновку: а) якщо я і зробив «важливий внесок», то суто випадково; б) будь-хто інший міг зробити це з таким самим успіхом, а більшість людей навіть і краще; в) судячи із цих лестощів,