Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

возсідав на міцному кріслі, як на троні, у розхристаному одязі, з келихом у руці і пожмаканим багряно-синюшним обличчям людини, яка давно звідси не виходила і не збирається виходити, поки має чим платити.

Довкола все було заставлено порожніми пляшками. Полювання, судячи з усього, вдалося на славу.

Він запросив мене випити і скласти йому компанію на весь час його проживання тут, у цьому розпусному місті, де він нікому не довіряв. При цьому він виразно зиркав на охоронців при вході і ласо — на німф за пологом. «Вони в нас ще «попляшуть!» — крикнув він і затягся сигарою.

Я відмовився. Він знову запропонував випити і повторив запрошення.

Я повторив відмову, окрім російської, усіма мовами, які знав.

Усе завершилося тим, що я мусив утікати через вікно готелю. Револьвер мені, звісно, ніхто не віддав.

Поки я безрезультатно шукав зброю, минула ще година, зі спільниками я зв’язку не мав, тому, вибравшись нарешті в дорогу, маючи тільки ножа, я мусив на ходу придумувати новий спосіб страти. Це мені не подобалося, але дороги назад уже не було… Опісля ми всі мали перетнути кордон і схоронитися на певний час у наших малоросійських партнерів.

Тому коли я з’явився в старій халупі в Бродівському лісі, минуло вже чотири години. Місько Нарваний поправив свого капелюха-панаму і зробив знак двом іншим, які, скориставшись моїм здивуванням, зайшли мені за спину й акуратно вийняли в мене з-за пояса ніж.

— О, а де револьвер?

Я мовчав. Лисий Юзько підняв за волосся безвільну голову полоненого, а Місько приставив мого ножа йому до горла.

Цвібак став збоку, намотуючи на кулак старий облуплений ремінь.

— Сам будеш підрізати, чи нам дозволиш? Не хоче, зараза, ноги нам цілювати, ми і так і сяк просили ’го — ніяк не хоче… Чи мо’, передумав? — спитали вони полоненого.

І заіржали, мов коні.

Полонений заперечливо хитнув головою. Очі його були заплющені, губи покусані, на шиї виразно проступала багряна окантовка, а на тілі… Смуги зрізаної на грудях шкіри щедро сочилися кров’ю…

— Ми так не домовлялися… — повільно промовив я, роззираючись.

— Хіба нє? Та йой, не бреши! Ліпше молитву прочитай за упокій його душі, а з тілом ми вже якось справимося без тебе!

Затуливши рота і носа рукою, наче цей запах — солодкаво-відразливий запах крові — мені огидний, я відступив назад, мацаючи довкола вільною рукою.

— Я зараз, чекайте… я вийду…

Вони знову заіржали. Той, хто тримав ножа, я знав це, не змилить і не здригнеться. У мене було п’ять секунд, не більше…

Натрапивши позаду себе на вила, я кинув їх Міськові в груди. Він закричав, змахнув руками і повалився навзнак. Ніж відлетів до стіни. Я блискавично підняв його і рушив до Юзька. Той позадкував від мене, потім об щось перечепився, рвучко сахнувся назад і, випростовуючись, з півоберта врізався скронею в сучок біля дверного просвіту. І впав замертво.

Цвібак із тихими прокльонами переступив через тіло соратника, пройшов у двері і з тими ж прокльонами зник у лісі, і погляд, кинутий ним через плече, був страшнішим за його слова. Був міцний і вправний, і якби кинувся на мене тієї миті — невідомо, чим би закінчилася наша сутичка… Але волів утекти й заховатися у склепі на цвинтарі на іншому краю нашого з ним міста. Бо, мабуть, побачив у моїх очах звіра, а не людину…

Таким чином Януш Губицький, напівпритомний, нагий і закривавлений, підвішений зв’язаними руками до стріхи, а зв’язаними ногами ледве дістаючи до трухлявої підлоги, перекреслив усі мої тодішні сподівання. Не захотів бути іменинним тортом на моєму торжестві. Відмовився грати визначену мною роль.

Мій ворог за короткі хвилини навчив мене більшому, аніж близькі мені люди за все моє життя…

До дерев’яної будки потяглися люди. Чоловіки, жінки і діти. Не знаю, що їх змушувало йти на таємну розмову зі священиком, але я їм не заважав. Відсунувся на самий краєчок лавки. Прилаштував праву руку так, щоб менше сіпало. Згадав одиноку свічку тюремної камери для допитів. І людину, яка вершила там призначену їй роль.

Не втримався і застогнав. Спогад був настільки ясний, що затьмарив реальність.

А на зміну йому прийшов інший спогад, гостріший і болючіший, бо вражав душу. Якщо вона є, звісно, у таких, як я…

«— Ми з вами як домовлялися? Хто сказав вам замордувати його? Кажи.

— А ти все ще нічого не зрозумів, Племінничку? Ні Любчик, ні Аничка, ні Мовчун — ніхто тобі нічого не розказав, ніхто навіть не натякнув, що діється? А-я-яй! Тільки Цвібак виявився твоїм справжнім цимбором!

— Кажи!

— Твій вуйко мав отримати гроші, грубі гроші за те, що ти збирався зробити задурно! Від кого гроші? Від панства Бохенських! Щось у твого Януша з їхньою Евою не складалося, стали подейкувати, що він ніколи з нею не одружиться, а втрачати такий маєток, коли йому виповниться двадцять чотири і він стане повнолітнім, Бохенські не хотіли. Чим більше старий пан наполягав на весіллі, тим більше молодий відтягував цю подію. От Бохенські і звернулися до відомого в наших краях хитромудрого лиса Казимира Полянського, чув такого? Пройшов і Рим, і Крим, як то кажуть!

Так-от, Полянський пообіцяв усунути Яна Губицького за певну плату. Усе буде шито-крито, комар носа не підточить! Виглядатиме, що їхнього підопічного замордують розбійники, і тоді все майно перейде опікунові. Вони домовилися, і Полянський звернувся до твого Фонся. А Фонсьо вже зробив так, щоб ти