Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

захотів його прибрати, власноруч і задурно! Чужими руками завжди краще жар загрібати! Історію якусь вигадав, наче твої батьки належали до відомого міщанського роду, наче ти їхній нащадок і вони постраждали через цих Губицьких. Не віриш — спитай у личаків’ян, чи були в Добрянських діти, спитай! А насправді Фонсьо знайшов тебе в жебраків під Кривчицями, у собачій буді ти там жив, із блохами спав, об’їдками харчувався, батьки твої — усього лиш сміття на вулицях нашого міста!

А ти взяв — і залишив Януша в живих! А-я-яй, Племінничку, такий гарний план зіпсував, такі гроші втратили через тебе! Усі знали — і ніхто тобі навіть не натякнув, ніхто не підказав, окрім старого Цвібака…»

Із будки вийшла жінка, і люди в церкві подивилися на мене. Я був останній у цій черзі. Яка мала б мене привести до раю. Хоч якщо направду, то з мого пекла в жоден рай не дають перепусток. Задалеко.

Зціпивши зуби, я ступив у напівморок сповідальниці. Усе, що можна, я втратив. Більше втрачати було нічого.

Смішний монах, перевдягнений задля такої нагоди в новий чистий фелон, указав мені на подушку біля своїх ніг і за звичкою закопилив нижню губу.

— Помився, бачу. Але все одно не жилець, по очах видно — не жилець…

І він у задумі похитав головою.

— Для чого вся ця… вистава? — спитав я, опускаючись колінами на подушку. Стояти стовпом було тут незручно, а стільця, щоб сісти, не здогадалися поставити.

Мій звір вив на зорі, задравши голову, і з його очей котилися краплі вологи… Але мої очі були сухими.

— Ми ж домовилися, отче. Ви теж не дотримуєтесь обіцянок?

— Ти про карболову кислоту? Так ось вона, — він витяг зі складок фелона пляшечку з темного скла з намальованим на ній черепом з перекресленими кістками. — Я священик, мені не можна не дотримуватися обіцянок. З тебе сповідь.

Я подивився на малесеньку баночку — і враз увірував, що все це скоро може закінчитися. І з полегшенням склепив повіки.

— Для чого вам? Я ж все одно не скажу… нічого важливого. Давайте ваше розрішення й… пляшечку — і я пішов.

— Так розумієш, сину мій, — він затеребив ріденьку борідку, а очі його підозріло блиснули, — цікаво ж! Навіть якщо нічого важливого, усе одно цікаво. Бачиш, я вже старий, а всі, хто сюди заходять, кожного разу кажуть одне і те ж. Я вивчив усі їхні гріхи назубок, я сам їх можу їм перерахувати, прости Господи! А твоїх гріхів я не знаю, уваж старого, поділися, а я слухати вмію…

І він підпер долонею підборіддя і на повному серйозі приготувався слухати. Сповідь. Мою сповідь.

— Ми ж домовлялися… — нагадав він мені.

І справді домовлялися. Я задумався. Потім задумався ще раз. Ігумен чекав. Мав такий при цьому вигляд, що, здається, міг дочекатися тут наступного пришестя. Того пришестя, на якому я буду ліворуч…

Що б таке сказати, щоб недовго і правдоподібно?

— Ну, не знаю…

— Так-так, дуже цікаво…

Його борідка аж загнулася догори від тої цікавості. Я кахикнув. У голові не було жодної підходящої думки.

— З чого почати?

— З початку, сину мій. Із самого початку…

22

Сонце пливло над горизонтом, наче човен на хвилях могутньої, чистої і повноводної в давнину Полтви.

Старі люди казали, що вона колись перевертала кораблі і затоплювала місто. Нам, дітям сучасності, важко в це вірилося. Хоча одного разу я був свідком паводку, коли Полтва бурлила і кипіла врівень з берегами, несучи на своїх чорних водах уламки дерев, возів, тіла собак і котів. Кажуть, на передмістях забрала навіть життя кількох людей.

Але тоді, у дитинстві, питання життя і смерті розглядалося, як питання Сонця і Місяця: десь далеко, і великої різниці між ними немає.

Я пройшовся через Місіонерську площу[190] до набережної і зрозумів, що йти мені, власне, нікуди.

Смішний ігумен, давши розрішення, сховав пляшечку у складки фелона і пробурмотів:

— Це буде для іншого… безумця. Йди, сину мій, причастися і не гріши більше.

— Обманули ви мене, отче.

— Доживеш до моїх літ — теж будеш робити, що хочеш. А тепер не заважай, служба в мене…

Не знаю, що він тоді зі мною зробив, може, замагнетизував, хто тих монахів знає, але, відкривши рота, я не зміг заспокоїтися, поки не розповів усе. Усе, що було. Усе, що так і не відбулося.

Якийсь величезний тягар звалився мені з душі, залишивши по собі пустку…

Руку мою отці василіани підвісили на перев’язь і дали на дорогу випити горня молока та з’їсти окраєць хліба. Видно, смішний монах, якого вони тут усі називали високопреподобним отцем, розпорядився…

І от тепер я стояв над річкою і не розумів, куди ж мені йти.

Тим часом розпогодилося. Сонце блиснуло над Жовківським передмістям, наче коштовний камінь на шиї в Бога. Того самого, Який жив над аркою монастиря Святого Онуфрія…

Я рушив через місток на лівий берег, туди, де пролягала вулиця Сонячна