Олександр Романович Бєляєв - Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля

було викинуто бурею на уламки раніше загиблих кораблів і тому чудово збереглося. Погляньте на його красиву подовжену форму, з гострою припіднятою кормою і ще більш високим носом, увінчаним різьбленою головою чи то птаха, чи то дракона. Як воно потрапило сюди? Які надзвичайно сміливі люди вирушили в цьому утлому човні в далеке плавання? А там, унизу, в нерухомих холодних глибинах, напевно, лежать розвалини і єгипетських кораблів Фінікії, і, хто знає, можливо, тут же, під нами, покоїться флот, великої Атлантиди, серед лісу водоростей і колон загиблої цивілізації.

— Маса Гатлінге! Капітан Фергус Слейтон запрошує вас до себе.

Гатлінг побачив напіводягненого негра, чорне тіло якого набуло в промінні вечірнього сонця відтінку старої бронзи.

— Що йому потрібно?

— Запрошує до себе, — повторив негр.

Гатлінг неохоче звівся та рушив хиткими містками до «резиденції» губернатора.

Слейтон зустрів його стоячи в своїй звичній позі.

— Гатлінге, мені потрібно з вами поговорити. Ви кохаєте міс Кінгман? — поставив він Гатлінгу несподіване запитання.

— Не вважаю за потрібне відповідати вам! Це стосується лише мене!

— Ви помиляєтеся! Це стосується і мене!

— Он як? Тоді можу повідомити, що я особисто, як то кажуть, ніяких «планів» щодо міс Кінгман не маю. Ми з нею друзі, і я глибоко поважаю її. Але ця ж дружба накладає на мене і деякі обов'язки…

— У чому вони полягають?

— У тому, що я нікому не дозволю розпоряджатися долею міс Кінгман проти її доброї волі.

— Не забувайте, Гатлінгу, що тут я маю привілей дозволяти що-небудь чи не дозволяти. Тільки я! і після паузи він додав: — Ось що, Гатлінгу! Я маю можливість доставити вас на береги Азорських островів. Я зможу вельми солідно забезпечити вас на дорогу.

Гатлінг увесь почервонів від гніву і стиснув кулаки.

— Мовчати! — крикнув він. — Ви смієте пропонувати мені! хабар? Ви смієте думати, що я здатний за гроші зрадити людину? — І вслід за цими словами він накинувся на Слейтона.

Слейтон відбив удар і дав свисток. Десяток різноплемінні них обідранців, що складали особисту охорону Слейтона, накинулися на Гатлінга.

Гатлінг відкидав їх у всі боки, але боротьба була нерівна. Через кілька хвилин він був міцно зв'язаний.

— Кинути його в темний карцер! До речі, посадіть під арешт і Симпкінса!

І коли Гатлінга відвели, Слейтон запитав одного зі слуг, чи все готово до церемонії вибору нареченого.

— Чудово. Отже, сьогодні о дев'ятій вечора!

* * *

Велика зала кают-компанії була ошатно вбрана. Стіни рябіли прапорами всіх націй, узяті із загиблих кораблів, і шматками кольорової матерії. Через всю кімнату, вздовж і впоперек, тягнулися гірлянди водоростей. На повітрі ці водорості Швидко буріли та мали досить жалюгідний вигляд, але, що поробиш, іншої зелені не можна було дістати. Зате столи прикрашало кілька букетів великих білих квітів, що нагадували водяні лілії. Різнокольорові ліхтарі, підвішені до стелі, доповнювали убрання. Довгий стіл був заставлений холодними стравами, вином і навіть пляшками шампанського.

Населення острова буквально збилося з ніг із самого ранку.

До вечора не можна було впізнати всіх цих жалюгідних обідранців.

У кожного з них у заповітній скриньці знайшовся досить пристойний костюм. Ніколи ще не голилися вони так ретельно, не розчісували з таким старанням відвикле від щітки й гребінця волосся, ніколи не переводили стільки мила й води і ніколи так довго не вдивлялися на себе в осколки дзеркал…

Ці осколки відображали найрізноманітніші лиця: і чорне як сажа, лиснюче обличчя негра, і вузькі очі жовтолицього китайця, і роз'їдене сіллю та вітрами обличчя старого морського вовка, і яскраво-червоне обличчя індіанця з витіюватими прикрасами у мочках вух.

Але всі вони — старі і молоді, білі і чорні — думали про одне: «Справді, я непоганий! Чого на світі не буває! І хто знає таємниці капризного серця жінки?»

Одне слово, кожний з них, якими б не були малі шанси, плекав надію зайняти місце нареченого.

Посеред кают-компанії була споруджена трибуна.

Сюди, на це підвищення, рівно о дев'ятій вечора, в білій сукні, як і належить нареченій, була зведена міс Кінгман у супроводі Іди Доде і Меггі Флорес.

При її появі заспівав хор. Цей спів не відрізнявся стрункістю, він був для музичного вуха Вівіани навіть жахливим, зате хористів не можна було дорікнути в браку натхнення. Гойдалися ліхтарі та колихалися прапори, коли кілька десятків хрипких і сиплих голосів ревли і гриміли: «Слава, слава,