Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

известно об этом только вчера… Кстати, я с ним разговаривал, спросил, что я для него могу сделать. Знаете, что он попросил?

Сталін розвів руками.

— Сделать ремонт в детском доме, где он был директором.

— Настоящий советский человек. Молодец! Как он держится в тюрьме?

— Молчит, как и Абакумов.

— Пять лет молчит?.. Мне он нравится. Абакумов не нравится. Молчит этот или говорит — нам все равно. А героя — Крыжня — освободить, восстановить в звании, вернуть награды и выдать жалованье за пять лет плюс премию за агентуру… Но пока отправить на периферию. Понаблюдаем за его фортелями. У человека жизнь не серая; все нам веселее будет.

* * *

Москва, Лубенська площа. 1951 рік, 15 квітня,

при виході з Лубенської внутрішньої тюрми,

15:00 за московським часом.

Крижень, схудлий, але в новій формі полковника, з новим орденом Леніна й нагородними планками вийшов на вулицю, мружачись на денне світло. Раптом щось пригадав і почав бити себе по кишенях. Знайшов. Дістав ручку, подаровану Оленою, й метушливо поклав назад. Він став на порозі, насолоджуючись світлом, повітрям, шумом міста… Прислухався. Із репродуктора звучав гарчливий голос конферансьє: «По просьбам трудящихся, в завершение концерта вы услышите украинскую народную песню «Летела кукушка». Эта песня — о нелегкой доле украинских крестьян Галичины, которых до 1939 года беспощадно угнетали польские паны. И об их извечном стремлении к обьединению с великим русским народом в едином государстве, под мудрым руководством товарища Сталина и Коммунистической партии Советского Союза»!

Грім оплесків. Музичний вступ, слідом тужливо вступає хор:

Летіла зозуля та й стала кувати. Ой, то не зозуля, то рідная мати…

Крижень якось непевно посміхнувся. Було видно, що вагається, куди йому йти.

Шаркаючи черевиками, повз нього пройшов дядько із гострильним станком на плечі. Дядько зупинився, глянув на Крижня — й до нього:

— Товарищ, может, вам чего-то поточить, поправить ножичек, бритву?

Крижень, невдоволений тим, що сторонні люди втручаються в його перші хвилини свободи, буркнув:

— Нет, спасибо.

Та враз спантеличено перевів погляд на гострильника.

— Василю?.. Як?! Це ти, Рудий?

Але Рудий вдав, що не розуміє, про що мова:

— Извините, не понял… A-а! Нет-нет. Обознались, товарищ. Я Рудаков Василий. Правим ножи, бритвы…

Насправді, це Рудий. Те саме обличчя з лукавинкою в очах, тільки він трохи постарів. Руда шевелюра посріблилася пасмами сивини. Крижень мало того, що не прийшов до тями від своєї свободи, а тут ще й це диво із московською говіркою! Він досі не може повірити, що це відбувається з ним!

— Мил человек! — враз заявив Рудий, ніби нічого й не сталося. — Вот что я бы вам посоветовал… Сходите-ка на выставку. Замечательная выставка в Доме профсоюзов. И фотограф известный… — показав рукою. — А вот и плакатик на стеночке.

Крижень отетеріло перевів погляд у вказаному напрямку й побачив навпроти, через дорогу, величезний плакат «Выставка всемирно известного фотохудожника-интернационалиста, члена компартии Франции Эрнесто де ля Охеда. Эрнесто Охеда — участник гражданской войны в Испании (1936-39 гг.), французского движения Сопротивления (1940-44 гг.), специальный фотокорреспондент органа компартии Франции L'Humanité — представляет свои фотоработы последних двадцати лет». У Крижня здивовано відвисла щелепа: на плакаті сам Ернесто з новим мужнім шрамом на обличчі. Розглядаючи колаж на плакаті, Крижень враз починає стримано, крізь сльози сміятися. Серед кількох фотографій — усміхнений Трохимович, з розумним виглядом Наконечний, весілля, діти з сиротинця, голова у своєму кабінеті, капітан, він сам — сердитий, з Хелен біля машини на площі…

— Не може бути… — прошепотів Крижень собі під носа.

Він усе збагнув, поспіхом повернувся до гострильника, але усміхнену пику Рудого побачив у вікні трамвая, що проїжджав перед ним. Той зняв з плеча станок і скинув у привітанні капелюха.

— Знайшла!.. — розчулено покивав Крижень. — Таки знайшла…

14.07.12 — 23.06.14 pp. Київ