Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

У рядку для пошуку ввів адресу «школи Рівного». У різних місцях карти з’явилися червоні кружечки з білими магістерськими шапочками всередині. Марк пересунув карту, щоб його висотка опинилася в центрі, а потім, провівши вказівним і великим пальцями по екрану, збільшив масштаб.

Найближчою до десятиповерхівки на Квітки-Основ’яненка школою виявилася 15-та — до неї було не більше ніж п’ятсот метрів, — але хлопець і так це знав, тому відразу дивився далі. На півночі стояла 5-та. Навіть якщо йти дворами, дорога до неї займала не менше як чверть години — кілометр із лишком. До 1-ї школи, що на захід від Квітки-Основ’яненка, був кілометр, до 12-ї на сході — ще далі. Інших шкіл у радіусі двох кілометрів від багатоповерхівки не було. 15-та була найближчою.

Марк зосереджено поправив окуляри. Софія Ярмуш народилася 1989-го, сьогодні їй двадцять сім, напевно, вона вже вийшла заміж, змінила прізвище та проживає за іншою адресою, імовірно, в іншому місті. Через Інтернет її не відшукати, проте — у хлопчака від нетерплячки аж засвербіла шкіра — впродовж 90-х і на початку 2000-х вона напевне мешкала на вулиці Воровського/Квітки-Основ’яненка. 1996-го Софії виповнилося сім, і вона мусила піти до школи. Дівчинка жила з бабусею, і Марк зміркував, що навряд чи Соломія Соль, на той час уже точно пенсіонерка, мала машину, щоб відвозити онуку до якої-небудь віддаленої школи. Звісно, всяке могло бути, проте з великою вірогідністю Соломія віддала Софію Ярмуш саме до 15-ї, найближчої до їхнього будинку школи. Якщо припустити, що Софія провчилася у школі достатньо довго, її цілком можуть пам’ятати нинішні вчителі. Найбільш логічно — хто-небудь із найстарших за віком завучів.

Марк зіскочив із ліжка й узявся похапцем одягатися. Від думки, що йому доведеться заговорити із завучем, причому заговорити не про навчання, а про дівчинку, яку, навіть якщо вона навчалася у 15-й, можуть не пам’ятати, хлопцеві холонули руки. Та відступати нікуди. Він хоче назавжди перебратися до світу за ліфтом, а отже, повинен дізнатися про цей світ якнайбільше.

Арсен і Яна були вдома, проте Маркові вдалося вислизнути з квартири непоміченим. Уже на вулиці, за кілька кроків від під’їзду, хлопець згадав про батькову заборону виходити з дому й зупинився. Марк не сумнівався, що мама чи дід невдовзі виявлять його зникнення. Питання в іншому: якими серйозними будуть наслідки, коли стане відомо Віктору? Хлопчак задер голову й зиркнув на вікна своєї квартири. Секунд п’ять постояв, а потім рішуче закрокував далі. Начхати, хай роблять, що їм заманеться, йому потрібно знайти Софію Ярмуш.

Дорогою до школи Марк вирішив, що розмовлятиме з Мариною Антонівною Єзерською, заступником Старжинського із навчально-виховної роботи. Вона вела у 8-А історію України. Марина Єзерська була далеко не найстаршою із завучів (хоча, в принципі, могла працювати в школі на початку 2000-х), одначе серед решти заступників директора вона здавалася Маркові найбільш привітною та адекватною.

Хлопець ступив до школи о 13:25, через десять хвилин після початку шостого уроку. У вестибюлі, крім підстаркуватого вахтера, нікого не побачив. Марк пройшов до сходів і почав підійматися на четвертий поверх із учительськими та кабінетом директора. Підіймався він повільно — що вище вибирався, то важче давався кожен крок, — і на майданчику третього поверху вже ледве повз. Усе тіло неначе поважчало. Марк обмірковував, як почати з Єзерською розмову, і щодалі більш божевільною вважав усю цю затію. Він не знав, чи Марина Антонівна в кабінеті. Як він діятиме, якщо вона на уроці? Чекатиме на закінчення? Але під час перерви він може натрапити на когось з однокласників чи на Центнера. Навіть якщо завуч у своєму кабінеті, як йому зав’язати розмову? Невже вона стане розмовляти з ним?

Напевно, розмови ніколи не відбулося б, якби Марина Єзерська не наштовхнулася на Марка у вестибюлі четвертого поверху. Жінка якраз прямувала до свого кабінету. Вона впізнала восьмикласника та привіталася.

— О, привіт, Марку! Ти як тут?

Хлопець розгубився — Єзерська ще ніколи не зверталася до нього на ім’я, — вмить забувши заготовлені вдома слова.

— Я д-до вас.

Завуч дивилася на пов’язку та злипле волосся, що вистромлювалося з-під марлі.

— Твоя мама вчора була.

— Знаю.

Єзерська ледь примружилась.

— Ти прийшов через контрольні? — Її дочка навчалася у 8-А. Попри те що Марк Грозан перейшов до 15-ї школи 2015-го, завуч знала, як він навчається, а тому припускала можливість, що хлопець уже підготувався до контрольних. Жінка посміхнулася. — Пробач, я ще не готова.

— Я не через те, — заперечив Марк. — Я подумав, що ви можете мені допомогти… Ну, тобто якщо маєте кілька хвилин.

Завуч посерйознішала й жестом запросила школяра до свого кабінету.

— Заходь.

Хлопець несміливо переступив поріг і зупинився. Кабінет був невеликим: два столи, кілька крісел, перекособочена шафа для одягу та широченний, на всю стіну, стелаж із книжками та фотографіями в рамках. Марина Єзерська сіла за дальній від входу стіл і показала на просте крісло без билець навпроти.

— Сідай. Розказуй.

Марк, зсутулившись, наблизився до стола й сів. Витер об штани спітнілі долоні, потім підняв праву до губів і почав гризти ніготь на вказівному пальці. За секунду схаменувся, відсмикнув руку та зрештою наважився почати.

— Я хочу дещо запитати. — Він робив паузу після кожного наступного речення. Єзерська не переривала його, щоразу легким кивком заохочуючи продовжувати. — Вам це запитання може видатися трохи дивним. — Пауза, кивок. — Але, будь ласка, не дивуйтесь. — Знову кивок. — І не говоріть моїм батькам. — Цього Марина Антонівна пообіцяти не могла, та все ж учетверте кивнула. — Добре?

— Як скажеш.

Хлопець помовчав, посмикав пальцями ґудзик на сорочці, а тоді запитав:

— Ви давно працюєте в школі?

Завуч здивувалася, проте вигляду не подала.

— Відтоді як закінчила університет.

Марк уточнив:

— Я маю на увазі, в цій школі.

— Гм, — Марина Єзерська замислилася, — мабуть, із 99-го. Отже, уже сімнадцять років.

— Добре, — хлопчак по-дорослому зосереджено кивнув. — Тоді ви можете її пам’ятати.

Завуч сухо посміхнулася.

— Кого?

— Дівчинку на ім’я Софія Ярмуш. Я невпевнений, але нібито вона навчалася в нашій школі, ну, і я подумав, що можна запитати у вас, можливо, ви її пам’ята… — Марк затих на півслові, вражений тим, як змінилося обличчя Єзерської. Риси загострилися, погляд став напруженим, сторожким. Жінка витягнулася, мов струна, і поглянула на хлопця майже із неприязню.

— Чому ти запитуєш?

Марк вважав, що таке трапляється лише в кіно. Промовистий вираз на обличчі Марини Єзерської не просто слугував доказом, що вона пам’ятає Софію Ярмуш, він виказував дещо більше: жінка носила у пам’яті щось таке, про що воліла б назавжди забути. Швидко