Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Розмовляючи, вони обтерлися онучами та вдяглися. Роззирнувшись, рушили вузькою лісовою стежиною. Надійним орієнтиром їм слугувала річка. Зійшов місяць. Його повновида таріль перекреслила Моксель золотавою доріжкою. Заграва пожежі надавала їй кривавого відтінку.

Олег, який ішов першим, раптом підняв руку, подаючи сигнал зупинитися. Попереду стежкою, що перетинала їхню, йшли двоє городян. Характерники нечутно зачаїлися в кущах.

Із розмови подорожніх випливало, що вони бачили заграву, тож занепокоєно квапляться дістатися до міста.

— Щось занадто пихато поставився до нас чаклун, — сердитим басом говорив один. — Раніше він не дозволяв собі так зверхньо говорити про накази володарки.

— І про самого кагана якось зневажливо відгукнувся, — озвався другий. — Подейкують, що він став іще сильнішим…

— Ось повернеться володар та спалить його. Побачиш! — лютився перший. Може він і цю пожежу начаклував…

— Стійте, почекайте!!! — до них підбіг якийсь чоловік. — Я сьогодні бачив, як шаман спалив свою хижу!

— Звідки знаєш? — запитав басовитий.

— Пішов я оце вдень до гаю, грибів назбирати. Повертався повз шаманове обійстя. Дивлюся, аж він складає у торбу хліб, ще якісь харчі. Виніс із хати товсту книжку та великий ніж. Теж до торби поклав. Тоді підпалив свою хатину з чотирьох кутків — миттю зайнялася. Побачив мене. Розлютився, плюнув та й каже, що хижа йому більше не треба. Ще раз плюнув — уже мені під ноги. Я підвів очі — а чаклун зник. Лише гілки, де він щойно стояв, ледь захиталися.

— Вогонь на ліс не перекинеться? — занепокоївся той, чий голос був тоншим.

— Ні, я дочекався, доки все згоріло, — відповів грибник. — Тому оце поночі мушу повертатися.

— Мабуть відчуває, що каган його таки спалить… — голоси стихали у гущавині.

Перечекавши ще з кілька хвилин, характерники знову вийшли на свою стежину.

— Здається, товариство, що в нас вже немає часу на організацію другої експедиції, — зітхнув Іван. — Шаман, вочевидь, скоро почне діяти.

— Треба розшукати його, — сказав Олег.

— У нічному велетенському лісі? — засумнівався Мстислав.

— Ходімо до його халабуди, може там віднайдеться якийсь натяк на те, куди він міг податися.

Вони рушили у гущавину тією стежиною, якою прибіг свідок спалення шаманової хижі.

Тегур прокинувся від спраги. Зазвичай у печері стояло цеберко з джерельною водою. Колись саме його обов’язком було стежити, щоб воно було повним. Нині цебра на звичному місці не було. Юнак спробував знайти його, аби спуститися до джерела, бо спрага ставала дедалі нестерпнішою.

Зазирнувши до одного з численних закапелків, він таки надибав якесь старе відерце і вже хотів повертатися, коли раптом почув… спів пташок, який, здавалося, йшов зі стіни. Оглянувши її, Тегур помітив тріщину, з якої стирчав короткий дерев’яний важіль. Юнак натиснув на нього, і кам’яна брила відсунулася, відкривши лаз у грот, про існування якого він не підозрював.

Недовго вагаючись, Тегур таки проліз туди. У гроті теж була подоба вікна, з якої й долинав пташиний спів. Під вікном вивищувався обтесаний прямокутний камінь. Усі ознаки свідчили, що це — жертовний вівтар. У чотирьох його кінцях були закріплені кільця з новісінькими пеньковими мотузками — прив’язувати жертву. З обох боків вівтаря Тегур побачив продовбані рівчачки-кровостоки, які закінчувалися заглибленнями для збору жертовної крові. Одразу згадалося, як у дитинстві його самого готували до принесення у жертву. Отже, шаманові для використання піал знадобиться кров. Юнакові це виразно не подобалося. Все було ідеально чистим, отже, вівтар ще не використовували за його страшним призначенням — не мав учитель звички прибирати після себе.

Зачинивши грот, Тегур вже збирався йти по воду, але випадково глянув на лук — на ньому порвалася тятива. Нова. Сплетена з виварених жил бугая, вона розірвалася там, де була прикріплена до верхнього кінця лука. Без жодних слідів протирання. У тому місці, де тятиви не рвуться — зазвичай це трапляється посередині. Сумніву не лишилося — шаман, перед тим як піти, спробував позбавити його зброї. Стало зрозуміло, хто призначений стати першою жертвою на вівтарі у кривавому ритуалі з піалами. Добре бодай те, що вчитель не мав змоги непомітно зламати його стріли.

Юнак дістав з наплічника запасну тятиву, натягнув її, порахував стріли й визирнув назовні. Сонце вже хилилося до небокраю, отже, він проспав щонайменше півдня. Шаман скоро має повернутися. До спраги додалося відчуття голоду. Він нашвидкуруч оглянув печеру. Крім двох однакових золотих піал знайшов сувій пергаменту, схований у майже непомітній ніші над столом. Мова напису була невідомою, однак схематичний малюнок промовисто свідчив, що хлопець тримає у руках опис послідовності ритуалу. На пергаменті зображувався жертовник із розіпнутим на ньому чоловіком. У шести місцях над тілом жертви зависав ніж, показуючи черговість завдання ударів. Дві чаші, дуже подібні до піал, розташовувалися у заглибленнях на кінцях кровостоків. Ліва піала курилася димом, а права горіла вогнем, що опадав до низу.

Тегур вкинув сувій з обома піалами до наплічника і вибрався з печери. Він втамував спрагу кількома пригоршнями води зі струмка, а коли підвів очі — просто перед собою, на протилежному березі, побачив учителя.

— Куди це ти зібрався? — шаман кивнув на наплічник.

Юнак одним рухом зірвав з плеча лук і цим видав, що йому відомі чаклунові наміри. Вкласти стрілу вже не встиг. Між руками шамана виникла якась чорнота. За мить до юнака вже стрімко летіла куляста чорна хмарка. У