Єва Гата - Сюрпризи долі

взаємно збагачувалися через постійне змагання, а такого партнера не покидають. Знаю, будеш заперечувати і виправдовуватися. Але справді, що зробила ти задля своєї мрії? Чому не боролася?

Вибач, що ось так накинувся, мені дуже бракує тебе, і що далі, то більше. Ти залишилася єдиним промінчиком у моєму житті. Немає у мене ріднішої душі, ніж ти. Я не маю навіть вірного друга, якому б міг вилити свою душу. Ніхто, крім тебе, не має права зловтішатися моїми стражданнями. Знайомих багато, а поділитися ні з ким. Вони робитимуть жалісливу міну і навіть дадуть добру пораду, та в душі радітимуть моїм мукам. Нижчі завжди тішаться негараздам вищих, адже час відплати настав, і вони є свідками того. Яка насолода рятувати того, від кого ще вчора залежав?

Я зрозумів, що втратив тебе назавжди, коли ми зустрілися на книжковому форумі за чотири роки після нашого розлучення. Любове моя, ти виглядала тоді, як відроджений із попелу Фенікс. Та ще й поруч із тобою був той реставратор Пантелій. Знаю, що він талановитий, хоча багато в чому його не сприймаю.

Чому ви разом і як познайомилися?! Таке враження, що наш цапоногий бог лісів знав, коли прискакати. О, хитрун уміє втішати! Напевне, так і опинився у твоєму житті. Та що казати, Пантелій зайняв моє місце у твоєму серці. Це я з першого погляду зрозумів на форумі. Я ще зробив останню спробу тебе повернути, та ти брутально мене відштовхнула і побігла за ним.

Того ж вечора я в розпачі зателефонував до Жана, хотів довідатися усі подробиці. Він мені розповів про твій приїзд у Сержі. Тебе цілком не захоплювали святі місця, як мені розповідала, ти прагнула зустрічі з Жаном. А там чекало розчарування — Жан виявився одруженим. Я й сам не знав, що він так раптово змінить свій статус. Погодься, тебе приголомшила така неочікувана новина, і тут виповз цей тип. Вибач, я так кажу про твого Пантелія. Тож треба, щоб у Жана був такий сусід! Так, він дуже захопився тобою. Невже ти його покохала? Переконаний, що ні. Визнай відверто, благаю. Не заперечую, він розчинив перед тобою двері, в які я тебе не пускав. Думаєш, що завдяки Пану тобі вдалося розкрити себе? Помиляєшся, ти зробила все сама.

Даруй, що трохи відхилився. Смішно, та я тебе постійно ревную до Пантелія. Він зробив те, чого я недогледів — розпізнав глибини твоєї душі.

Того вечора ми довго розмовляли Жаном. До речі, тобі буде цікаво: Жан так і не став щасливим зі своєю дружиною Марі. Напевно, шлюби за розрахунком не приносять втіхи. Та зараз не хочу про нього говорити.

Після форуму я почувався дещо загубленим, та однак залишався надалі зазнайкуватим дурнем. Тепер мені зрозуміло, що то були не мої переконання, а підступне нашіптування змія. Той вилупок навмисне поставив за мету змусити мене забути про душу. Мене, мою душу й надалі не обходили таємниці буття.

Скажу нині: що доброго в тому, щоб бути переконаним прагматиком? Звичайно, не варто закликати і до фанатичної віри в містичне, однак у душі завжди має бути закуток для довіри і поваги до невідомого, принаймні для дитячої допитливості. Газети, політичні бесіди, останні новини, — це все добре, та без розуміння сенсу життя вони нічого не варті. Інтуїтивно я відчував брак чогось дуже важливого, однак відповіді не мав, лише страшна туга частенько підступала під самісіньке горло. Зараз розуміння викристалізувалося, мов та сіль в перенасиченому розчині.

Десь у той час зустрів у філармонії Марину. Страшенно їй втішився, адже вона уособлювала зв’язок із колишнім утраченим світом. У моїй сутінковій самотності це було як віконечко до минулого світла. Я запросив її до свого помешкання. Попервах ми розмовляли про високі матерії, я читав вірші Яніса Рицуса, а потім напилися, як свині. Не пам’ятаю достеменно, як усе відбувалося, та врешті я її поцілував. А далі напала мана: мені здалося, що це ти поруч, і я назвав її твоїм іменем. Власне, якби не цей некерований сплеск мого хворого сумління, то було би продовження. Наче не я, а чийсь перст згори зупинив це безглуздя. Марина образилася і пішла геть. На ранок туман розвіявся, і я був вдячний долі, що не трапилося те, про що б жалкував до кінця днів своїх. Повір мені, якби не сповідь, ти б ніколи не довідалася про нашу зустріч, та зараз, після того, як я стояв на порозі смерті, ніщо не хочу приховувати.

Цілую тебе, моя мила. Я часто повторююся, та ти не уявляєш, яка для мене насолода розкривати крок за кроком тобі свою душу. До того ж так вдається набагато глибше її пізнати самому. Нехай ангели супроводжують твій сон, а я з нетерпінням чекатиму завтрашнього дня, щоб знову повернутися до тебе.

3.02.20…
День третій

Я знову з тобою. Якби ти знала, яке щастя повертатися щоразу до тебе! Чи ж колись уявляв, що матиму таку насолоду від сповіді? Не подумай, що хизуюся своєю красномовністю, ні, мені хочеться передати найточніше свій стан. Вибач, якщо інколи роблю відступи, але вони потрібні, щоб пояснити якомога ближче до правди.

Час — підступне створіння. Він тікає, коли його потребуємо і повертається з надлишком, коли не знаєш, що з ним робити. Зайвий час — велика проблема, і значно загрозливіша, ніж його нестача. Після роботи я не мав куди себе подіти, виявилося до дідька дозвілля. Рутинної роботи нагромаджувалося немало, і проблем було по зав’язку, та вони перестали мене цікавити. Я втратив інтерес до життя. Здавалося б, сідай і твори шедеври! Та проблема у тому, що натхнення не викличеш на замовлення. Воно ще впертіше, ніж невблаганний час, — приходить не тоді, коли його запрошуєш.

Раніше, бувало, воно, нахабне, полюбляло з’явитися неждано-негадано у найнеслушніший момент, без жодних попереджень. Ставало собі безцеремонно на порозі і зухвало піддражнювало. І душу від його погляду аж перевертало. Вона, як навіжена, тішилася від його присутності. Годі було й зупинити, коли