Андрій Юрійович Курков - Щоденник Майдану та війни

сам термін «європейська мрія» не прижився і використовується досить рідко, але явище, яке можна описати іншими словами: «мріяння про Європу», стало політичним вектором для великої частини українського населення. Починаючи з кінця 1990-х слово «Європа» стало частіше з’являтися на передвиборних плакатах і в передвиборних програмах українських партій, які не вельми відрізняються одна від одної ідеологіями. Партії «демократичного спрямування» оголошували, що вони за Європу, проросійські партії виступали з позиції «ми за дружбу з Росією і за член­ство в СНД, але не проти дружби з Європою». За минулі роки баланс політичних сил складався на користь проєвропейських партій і настроїв. Ну і кульмінацією цього процесу виявилося рішення колишнього Президента України Віктора Януковича відмовитися від поглиблення відносин із Росією і підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, про що він оголосив на зустрічі з парламентською фракцією своєї Партії регіонів у вересні 2014 року. Незважаючи на те, що в листопаді він відмовився від підписання Угоди про асоціацію і «повернувся» до дружби з Росією в обмін на програму кредитування, процес зближення з Європою зупинити йому вже не вдалося. Саме відмова від Європи спровокувала Євромайдан, а наслідки Євромайдану, включаючи анексію Криму та російську інтервенцію в Донбасі, мобілізували ще більше українців на захист своєї батьківщини та захист її європейських прагнень. Для українців під час Євромайдану слово «Європа» не означало «Європейський Союз». Воно стало синонімом поняття «жит­тя без корупції та за законами». Саме з життям без корупції були пов’язані мрії більшості учасників подій 2013—2014 ро­ків. Те, що Європа підтримала українську революцію, підтвердило, що Європейський Союз готовий допомогти Україні звільнитися від проблем, пов’язаних із корупцією та некомпетентністю влади. В цей же час Росія робила все можливе, щоб утримати Україну в колишньому стані — в стані контрольованої корумпованої держави та з колишньою політичною елітою при владі. Так виникла ця «розтяжка» — між тоталітарною корумпованою Російською імперією та Європейським Союзом, відносно вільним від корупції, антитоталітарним, стабільним, що гарантує своїм громадянам політичні та економічні свободи. Російські танки і «гради» реально прибули на територію Східної України, щоб утримати всю Україну в колишньому стані. Стріляючи по українських військових, добровольцях і мирних жителях, сепаратисти й російські війська стріляли по європейському майбутньому країни. Можна сказати, що саме під цю стрілянину в Донбасі Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Підписала угоду, яка здавалася в той момент обіцянкою Європи врятувати Україну від чергового сповзання в статус російської колонії, другої Білорусі. У суспільній свідомості українців і сього­дні конфлікт в Донбасі/конфлікт із Російською Федерацією пов’язаний із відстоюванням як державного суверенітету і територіальної цілісності України, так і з відстоюванням європейського майбутнього країни.

Але поки в країні практично йде війна, українці вже не чекають від Європи військової допомоги — її чекають від США. Від Європи чекають українці допомоги політичної. Політичну підтримку Україна вже традиційно з часів Помаранчевої революції отримує від Польщі та Литви. Обидві ці країни набагато частіше за інших виступають адвокатами України в Брюсселі. Обидві країни представляють «східний блок» Європейського Союзу. А значить, краще розуміють проблеми та сподівання України. Від різних політологів і політиків час від часу чується думка про те, що Польща та Литва «тягнуть» Україну в ЄС, аби посилити вагу саме «східного блоку» Європейського Союзу. Самі українські політики, з тих, хто виступає за європейський вибір українського майбутнього, сприймають допомогу цих двох країн, як щось само собою зрозуміле і, можливо, пояснюють цю увагу до України тим фактом, що обидві країни побоюються Російської Федерації й таким чином ведуть свою політичну війну з системою Путіна. При цьому Литва, звичайно, разом із Естонією та Латвією, має набагато більше причин побоюватися Росії, ніж Польща. Тепер, коли Росія продовжує спроби «втопити» Україну у війні та воєнному хаосі, українці дивляться на сусідні країни Євросоюзу, як хворий на машину «швидкої допомоги», що наближається. Очікування допомоги має свій зворотний бік — той, хто впевнений, що його врятують, мало робить сам для власного порятунку. У цій ситуації після двох років військового конфлікту українці вже не впевнені, що їх урятують. І ця невпевненість у реальних планах Європейського Союзу щодо України — тут я мову веду про основні кра­їни ЄС, а не про країни його «східного блоку» — змушує їх консолідувати зусилля та намагатися розв’язати багато політичних проблеми власними силами.

Середній проєвропейськи налаштований українець не дуже-то розуміє позицію Німеччини, що постійно нагадує про необхідність виконувати Мінські угоди, але майже не згадує про анексований Крим. Він не розуміє, чому Нідерланди проголосували проти підписання з Україною Угоди про асоціацію з ЄС, він не зовсім розуміє позицію Франції й Італії.

Зате середній українець краще розуміє Польщу та Чехію, ніж Нідерланди або Бельгію. З самого дня Незалежності українці порівнювали своє благополуччя, економічний розвиток із Польщею і українські журналісти з дивовижною регулярністю писали статті, в яких намагалися вгадати: на скільки років відстає Україна від Польщі у своєму економічному розвитку. Спроб порівняти Україну з Німеччиною чи Францією не робилося. Це було б занадто смішно для чи­тачів. Однак часті порівняння з Польщею та регулярні поїздки громадян України до Польщі принесли свій позитивний ефект. Багато українців зрозуміли, що «ми з поляками дуже схожі». Їх помітний прогрес завжди виправдовувався тим, що вони жили тільки 45 років при соціалізмі й навіть при соціалізмі у них була приватна власність і приватний малий бізнес. Українці намагаються не заздрити полякам уголос — усе-таки для українців національна гордість — не порожній звук. Але і нині, свідомо чи підсвідомо, але громадяни України хочуть приєднатися до Європи, маючи на увазі Польщу або «Польську Європу», яка набагато зрозуміліша для українців, ніж решта, більш західна, або навіть та Східна Європа, з якою особливо близьких стосунків не було: Угорщина, Румунія, Болгарія і т. ін.

Українці в тихій і затишній Чехії облаштовуються, як у «Європі без політики». Чеський президент Мілош Земан, який дуже любить Путіна, немов нагадує їм, що Чехія — це не зовсім Європейський Союз. Чехія для багатьох українців — просто зручна, гостинна країна з більш високим рівнем життя, з більш високими, але все одно нижчими, ніж у Західній Європі, зарплатами, і при цьому країна досить толерантна до економічних мігрантів. Близько ста тисяч українців вже перебралися до Чехії. Перебралися саме до Чехії, а не до Європейського Союзу, частиною якого вона є. Вони не захотіли чекати, коли Україна стане частиною ЄС, вони «інтегрувалися» в європейський простір індивідуально або сім’ями. Таких економічних мігрантів у Польщі більше мільйона. Вони заповнюють собою простір, звільнений поляками,