Кріс Тведт - За браком доказів

— Що відбувається? — запитала Карла, повертаючи Сюнне до реальності.

— Маґнус Саннторв. Він утік.

Сказані вголос слова спричинили миттєву нудоту. Картина попередньої втечі виразно постала перед очима, мить, коли вона зрозуміла, що і її вина в тому була — кров трьох людей і на її руках. Усвідомлення, що юриспруденція — не гра, яку можна виграти чи програти безкарно.

— Як же це йому вдалося? — ошелешено запитала Карла.

— Він начеб узяв у заручники одного з доглядачів, — пояснила Сюнне. — Господи! Я про це й не подумала. Ти ж маєш там… Сподіваюся, не твого друга…

Карла непорозуміло дивилася на Сюнне.

— Що? Про кого ти кажеш?

— Про твого коханого… Учора, дорогою додому, я бачила вас обох на Брюґґені. Ви обіймалися. Я його впізнала.

— Впізнала? Де ти його вже бачила?

— У лікарні… У Саннвікені. Зустрічала якось…

Карла потрусила головою.

— Ні, мабуть, ти помилилася!

— Навряд… Точно він.

— То не міг бути він, — твердо повторила Карла, але в душі засумнівалася.

Що він відповів, коли вона запитала його про роботу?

Спершу трохи образився, ніби вона натякала, що митець — це не справжня робота. Потім, коли вона загладила непорозуміння, сказав, що працює гідом. Карла намагалася дослівно пригадати його слова.

«Усього потроху, переважно підробляю гідом» — ось що сказав тоді Конрад.

«Усього потроху» могло означати все, що завгодно. Доглядач у психіатричній клініці, наприклад. Але чому не зізнався їй? Відповідь Карла теж знала. Вважав, що доглядач — не надто вишукана професія, і соромився її перед нею, адвокатесою.

Наче їй не однаково, ким він працює. Менше кохатиме його чи жадатиме його любощів? Який же він ідіот, подумала вона.

Автомобілі ледве повзли, об’їжджаючи Вогсбюннен і виїжджаючи на набережну Брюгген. Туристи з круїзних кораблів, які швартувалися біля Сколена, сновигали туди й сюди проїжджаю частиною, зневажливо ігноруючи пішохідні переходи й сигнали світлофорів.

Я ледь не психував від нетерплячки. Щоб заспокоїти нерви, знову зателефонував Марокенові. Цього разу він відповів майже відразу.

— Є новини? — запитав я.

— Окрім того, що ти марнуєш мій час, ніяких.

— Як далеко він міг зайти, та ще й із заручником, якого треба волокти за собою?

— Зажди! Повисни трохи на лінії, — попросив Ґюннар.

Очевидно, він затулив мікрофон мобільного долонею, бо я чув лише слабке шарудіння й потріскування, а потім знову озвався.

— Нам повідомили про двох чоловіків, які прямують на територію фортеці. Це можуть бути вони. Одна жінка повідомила, що вони йдуть, тісно обійнявшись, і їй це видалося дивним.

Тепер вже я затулив долонею телефон, поплескав водія по плечі.

— Станьте тут, — попросив я.

— Що ти надумав, Бренне? Де ти? — гарикнув у слухавку Маркюссен.

— Більше не буду тебе турбувати. Почуємося… — відповів я.

З таксі я вийшов на Неврастенік, усього лиш за кількасот метрів від найближчого входу до фортеці. Вдалині чулися поліцейські сирени. Я приспішив крок, боячись, що поліція заблокує всю територію фортеці. Навряд чи жменька збуджених поліцейських, яким уже, напевно, усі вуха протуркотіли, яким небезпечним може бути Маґнус Саннторв, здатна відвернути катастрофу.

Я боявся, якщо не випереджу поліції і не знайду його першим, біди не минути.

Тривога не покидала Карли, погнала її з контори на вулицю. Вона безліч разів телефонувала Мікаелеві, але той не брав слухавки. На набережній Страндкаєн спробувала ще раз. Цього разу він відповів.

— Як звати доглядача? — запитала вона без передмов.

— Заручника? Уявлення не маю. Чому питаєш?

— Бо я…

Карла чула важке сапання Мікаеля, наче він біг.

— Не можу говорити, почуємося пізніше, Карло, — сказав Мікаель.

Вона намагалася думати раціонально, зважити всі можливі варіанти. Яка ймовірність того, що Конрад, насправді, працював у Саннвікені? А якщо й так, то яка ймовірність, що працював саме в закритому психіатричному відділенні? І, нарешті, яка ймовірність, що Маґнус захопив у заручники саме його? Випадковостей тьма…

А якщо все невипадково? Можливо, метою був саме Конрад? Карла тріумфувала, коли арештували Ельдара Нурайде, сприймала це як особисту перемогу, підтвердження своїх міркувань, що Маґнус не винен, що вбивця підставив його. І ось раптом перед її очима зазяяла велетенська логічна діра. Хоч Нурайде й мав шанс почути по рації про втечу Маґнуса в день, коли вбили родину Саннторвів, він ніяк не міг передбачити, що той так швидко добереться до Далгайма. Існувала більша вірогідність того, що поліція опиниться на місці злочину скоріше за нього, і тоді не буде можливості звалити вину на Маґнуса. Звісно, міг бути випадковий збіг сприятливих обставин, несподіваний шанс, яким скористався Нурайде, але випадковості бувають різні.

Карла раптом усвідомила, що поліція весь цей час могла мати рацію: Маґнус був одержимий думкою знищити свою родину. А Конрад — єдиний живий родич з цієї родини.

Добігши до входу у фортецю, я завагався. Де саме на території фортеці свідок бачила Маґнуса й заручника? Я спробував міркувати логічно. Поведінка Маґнуса ірраціональна, але інстинкт підказував йому, що треба сховатися, десь затаїтися. Тож відкритий майдан збоку центру не годився.

Ліворуч розташований замок Сверресборґ. Якби довелося втікати мені, я попрямував би туди. Я швидко рушив угору стрімкими сходами. На майдані Салютпляссен ані душі, тож я покрокував вузькою стежкою уздовж фортечного муру,