Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

у приховуванні цінностей від радянської влади. І товаришка Зоя підтвердить, якщо доведеться.

— Зрозумів! Усе зрозумів! — запопадливо вигукнув Крушанівський. — Мовчатиму як риба. А посудину можна отак, під полу заховати…

Підійшли до костелу. Крушанівський відімкнув двері, і Марко з Зоєю зайшли усередину.

— Зараз і мої прибудуть, — проказала Зоя. — Ксьондз у сестри, Марини, з учорашнього вечора ще. Просто не знали, як то краще зробити, Валеріане Олексійовичу. Оце і надумала, що найкраще у Вас попросити дозволу. Бо ж Кашин… самі знаєте.

— Вирішили, словом, за мою доброту мене у ці свої марновірства втягнути, — Марко пройшовся лункою порожньою залою костелу. Від колишнього начиння та пишного вигляду у ньому не залишилося нічого: жодного образу, жодного по-золоченого обкладу… Стара купіль для хрещення немовлят і справді лежала розтовчена під стіною на кілька шматків, та ще різьблені сповідальні, немов перелякані жіночки, тулилися попід стінами.

Все інше орли Мальцева повиривали геть «із м’ясом».

— Ви не дивіться, що храм Божий у такому запустінні… — проказав Крушанівський. — Місце все одно віками намолене. Божа сила тут все одно обитає.

— Ну-ну… — тільки й відповів Марко.

Нагадалися рядки з Писання про мерзоту запустіння на святому місці та антихриста, що посяде у Божому храмі, — бабуся Гелена колись у дитинстві читала йому перед сном Біблію щовечора, тож деякі місця врізалися у його дитячу пам’ять особливо яскраво. Ось воно… Відчув, як руки вкрила гусяча шкіра. Ось воно… усе збувається. Бо хіба ж те, що він бачить зараз своїми очима, не мерзота запустіння? А радянська влада та її посіпаки чи не є знаряддями диявола?

Сонце байдуже гралося променями, кидало їх жменями крізь кольорові скельця вітражів під стелею та золотило побляклі розписи на стінах.

Марко зітхнув. За останньою радянською директивою, яку йому надіслав із Кам’янця Мальцев, передбачалося, аби за відсутності у селах придатних комор до порожніх приміщень костелів та православних храмів восени зсипали зерно, аж поки його не вивезуть.

Та, напевне, більшою наругою було не те, що зерно зсиплять до Божого храму, а те, що селян змушуватимуть ходити до храму і замість молитися до Бога — перегортати та просушувати те зерно, труїти його від мишей…

— Ну, де ж твої рідні? Довго ще чекати? — обернувся до Зої.

Двері до костелу злегка прочинилися, впускаючи знадвору до прохолодної зали гаряче липневе повітря.

Боязко один за одним до костелу зайшли Зоїна сестра з дитинкою та ксьондз, одягнутий у звичайний міський костюм.

— Ну… провадьте, що маєте, — суворо проказав Марко. — Тільки недовго. І більше із такими проханнями, Зоє, до мене не звертатися!

Диякон мотнув головою, а приїжджий священик, несміливо глипнувши на уповноваженого ДПУ, зі змішаним відчуттям невпевненості та страху приступив до справи.

— Потрібна вода… ми зовсім забули про воду, товаришу Клєвєров… Нам потрібна вода для хрещення… — мовив Крушанівський. — Тут поряд із костелом є криниця, якщо дозволите, я швиденько вийду… Ось сюди, у цю посудину, потрібно набрати…

— Дайте сюди, я сам, — Марко вихопив із рук Крушанівського срібну чашу. — А то ще годину товктися будете.

Біля костелу в дворі і справді була криниця. На Великодні та інші свята у ній освячували воду на усю громаду.

Марко знову поглянув на чашу.

Надпис латиною літера за літерою обвивав обідок посудини. Та якщо дивитися на неї згори, так, аби не бачити багате гравіювання на стінках, чаша скидалася на напіврозквітлий пуп’янок троянди.

Значить, її Крушанівському залишив на зберігання єпископ Лєпновський… Чому саме залишив? Що б то могло означати? І надпис про білу троянду на обідку… Чи випадковість це, чи у тому слід шукати якийсь сенс?

Можливо, Лєпновський боявся у себе обшуку? Або передбачав, що більшовики із храму рано чи пізно вивезуть усе добро, а у Крушанівського чаша буде у відносній безпеці?

* * *

Здоровезний ключ важко повернувся у просторій, роздовбаній від часу замковій щілині. Марко обережно прочинив старі скрипучі двері костелу й увійшов під його важке склепіння.

Пальці за звичкою торкнулися води у кам’яній чаші, а потім чола у хреснім знаменні.

Звуки кроків сполоханими птахами лунко злетіли аж під стелю.

Він огледівся і застиг на місці від моторошної тиші, що панувала навколо.

Порожня зала костелу Матері Божої Святого Скапулярію була наповнена блідим прозорим туманом. Він лився аж з-під стелі крізь розбиті вікна разом із нічною прохолодою.

Марко підвів очі. Там, де стояв вівтар, зіяла глибока яма. Місячне проміння падало на вівтарну стіну; там, де ще недавно висіло розп’яття, виднівся лише напівстертий золочений напис.

Він підійшов ближче, та навіть з висоти його зросту розібрати, що там написано, було неможливо.

Ні, він має прочитати те, що написано на тій вівтарній стіні. Може, то розгадка таємниці? Може, завдяки тому, що там написано, він зрозуміє, де шукати скарби?

Швед озирнувся: серед костелу покинутими абияк лежали перевернуті й потрощені уламки лавок, стільці… Якщо кількома вцілілими дошками встелити отвір цієї ями, а на них скласти один на одного уламки стільців, можна підлізти вище і нарешті розібрати напис.

Він кинувся до лавок. Сам не зрозумів, чому раптом стало так важливо прочитати ті слова на вівтарній стіні; взявся стягати їх докупи та перекривати яму, наче містком. На той хиткий настил виклав, як міг, уламки стільців. Тепер, залізши на споруджену барикаду, він був майже на рівні загадкового напису.

Колись густі та яскраві мазки золотої фарби химерно спліталися у латинські літери перед його очима.

«Abo… — провів він пальцем по золотій фарбі, слідуючи за вигином літер. — Abominatio… Що це?

Abominatio desolations».

Прочитав нарешті.

«Abominatio desolations». Мерзота запустіння…

Пальці, якими торкнувся надпису, стали липкими. Ні… не золота фарба, а згустки крові