Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Добре… ходімо. Щось придумаємо. Тільки маєте з сестрою тримати язик за зубами. Так їй і скажеш. Усе зрозуміла?

Швидко закрокував до автівки.

— До Тарноруди! — наказав водієві, склавши вудки і усе захоплене причандалля для малювання на заднє сидіння. — Сідай, Зоє. Швидко, гайда! А то усю рибу проґавимо…

За годину водій уже доповідав Кашину, що відвіз уповноваженого Клєвєрова разом із секретаркою Зоєю до Тарноруди. Мовляв, із вудками та усім необхідним для малювання.

Кашин лише скреготнув зубами, бо не сумнівався: після тієї гадської історії Клєвєров спить із його Зойкою. Проте робить це, на відміну від нього самого, розумно, так, що нікому то очі не муляє, інтелігентно… Подумки картав себе, що був таким ідіотом і попався Клєвєрову ні за цапову душу.

Несподівані гості застали Крушанівського на подвір’ї. Якраз годував курей.

— Збирайтеся, товаришу Крушанівський, — проказав Марко. — І ключі від костелу прихопіть.

Колишній диякон аж присів від несподіванки. Незрозуміле товариство нового уповноваженого та секретарки Зої з Волочиська виглядало досить дивним.

— Ключі від костелу? А що трапилося, товаришу Клєвєров? — боязко перепитав він, висипаючи разом усю жменю зерна курям. Потовчені пальці вдалося залікувати, але тепер вони майже не згиналися у жменю, тож зерно сипалося поміж них, наче крізь діряве решето.

— Менше слів, гайда, ходімо!

Крушанівський більш за все такого боявся. Кинувся до хати за ключами. Хто його знає, навіщо ті ключі йому сьогодні знадобилися…

— Малювати сьогодні зволите? — все ж поцікавився у Марка. — То я Вам ключики дам, а Ви мені потім і занесете, коли не складно, а як ні — то я і сам підійду по них.

Швед суворо поглянув на принишклого диякона.

— Ви бачите у мене в руках щось для малювання, товаришу Крушанівський? Сестра товаришки Зої все ще вірить у всілякі дореволюційні марновірства і хоче охрестити дитину, зробивши це у тарнорудському костелі, — упівголоса сухо пояснив він. — Як представник радянської влади я, звісно, проти такого дійства, однак треба до людських слабкостей бути поблажливими. Нехай вже охрестить свою дитинку. Воно нічого не змінює.

Крушанівський здивовано подивився на Зою, потім знову на Марка.

— А хреститиме хто? У нас же ксьондза немає тепер… — проказав він.

— Вона знайшла якогось ксьондза, впросила приїхати до Тарноруди та провести обряд. Тож все, що нам треба — це відчинити костел.

— Зараз, зараз… Одну мить! — заметушився Крушанівський. — Для обряду хрещення я маю дещо. Зараз, товаришко Зоє, зараз я повернуся.

Крутнувся і побіг назад до хати.

— Куди він? — запитала Зоя.

— А хто його знає… У нього після того, як потовкли, наче з головою не все гаразд… — знизав плечима Марко. — Подивимось, що там…

Тим часом на порозі показався і Крушанівський, несучи у руках якусь дивну посудину — пласку чашу із тьмяного металу, схожого на срібло.

— Осьо… Може, той ксьондз свого не має…. То тут у мене є хрестильний хрестик для немовляти, — проказав він, дістаючи неслухняними пальцями із чаші простий срібний хрестик на шнурівочці. — Ще від отця Лєпновського зосталося, як він приїжджав і правив тут, Царство йому Небесне, — перехрестився набожно.

— А це що? — запитав Марко, вказуючи на посудину у руках Крушанівського.

— А це чаша для освячення води, — пояснив учорашній диякон. — Може, тому отцю знадобиться. У костелі донедавна були різні чаші для кроплення та купіль для хрещення немовлят, але коли навесні тут були ваші люди, то срібні та золочені чаші забрали, а купіль розбили. Думали, що у ній золото заховане… Тож і охрестити як належить ніде.

Марко взяв із рук Крушанівського посудину, покрутив у руках. Сонячні промені змусили тьмяні завитки на її боках ліниво зблиснути.

Посудина, вочевидь, і справді була зі срібла, широка у діаметрі, на масивній круглій ніжці, вкрита майстерним гравіюванням.

Швед придивився краще: виноградні грона та листя, переплетені поміж собою, обвивали стінки чаші ззовні і зсередини. У тому сплетінні серед плодів і листя співали райські птахи та пишнокосі діви, а виноградна лоза чудернацько вилася по краю, утворюючи дивовижний орнамент.

Марко підніс чашу ближче до очей, повільно повернув.

Аж раптом те, що спочатку видалося йому орнаментом, склалося у цілком зрозумілий і знайомий надпис латиною:

«Omnia fluunt, omnia mutantur. At Alba Rose floret ad senem locum», — прочитав він. — Усе тече, усе змінюється. Але Біла Троянда цвіте на старому місці…

— Що Ви кажете? — перепитав Крушанівський.

Марко здивовано глянув на диякона.

— Ні, нічого, — відповів, простягаючи чашу. — Звідки вона у Вас, товаришу Крушанівський? Невже приховали від влади? Це ж начиння з храму?

— Ні, ні, що Ви, товаришу Клєвєров! Нічого я не приховував! — замахав руками той. — Вірніше, не зовсім так. Мені колись цю посудину отець Лєпновський дав на зберігання, наказав, щоби я тримав її у себе, бо, мовляв, вона старовинна і цінна, а він, коли приїздитиме до храму у Тарноруду, то користуватиметься нею. Я ж її заховав і геть забув про неї. А коли співробітники ДПУ вивозили з костелу усе начиння, самі розумієте… мені було не до того. Тільки оце недавно згадав і дістав її зі схованки. То чому б не скористатися нею для такого випадку? Хто знає, коли у нашому костелі знову дитину хреститимуть… Але, благаю, не кажіть про це нікому… Ви людина чуйна, раз дозволили обряд хрещення людям провести. А чаша, може, ще комусь знадобиться…

— От Ви перший і маєте про це мовчати! — суворо проказав Марко, глипаючи на Зою сердито. — Розумієте, про що я? Задля того, аби не ходили ніякі чутки, маєте мовчати про хрещення. Та й про посудину теж. Інакше Вас звинуватять