Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Марко уже не рахував днів і тижнів. Звикся зі своїм новим становищем. Не мав уявлення, коли повернеться назад до Варшави, де залишив Лізу, і це гнітило його; відчував себе винним перед нею. Однак у пошуках скарбів не просунувся ні на крок, хоч і мав час обійти усю Тарноруду вздовж і впоперек, тож подумки давав собі слово, що тільки-но просунеться у цьому напрямку хоч трохи, шукатиме можливість податися до Польщі хоч на кілька днів. Вже не знав, що наплете Мальцеву, але прагнув хоч ненадовго побачитися з Елізабет.

Єдине, чого боявся, — то це аби ніхто із Маруньчиних друзів не попався. Неспішність й акуратність виконавців допомагала не викликати зайвої підозри до Маруньки чи Кренцеля, однак у місцевому ДПУ уже твердо розуміли: на території Кам'янця діє справжня, а не міфічна група, що підтримує зв’язки із більш серйозними націоналістичними угрупуваннями, від яких отримує й поширює антирадянську агітаційну літературу.

Щойно все закручувалося занадто прикро — Марунька та її спільники стихали на якийсь тиждень-другий. Та потім агітки з’являлися знову і знову, а самі виконавці залишалися невідомими і невловимими.

Літо добігало кінця. У Волочиську нудитися не було коли. Щодня річку у різних місцях перетинали нелегали, що шукали за Збручем кращої долі. Прикордонники із радянського боку їх ловили і повертали назад, а то й застрілити могли під час утечі. Декому щастило дістатися польського берега, однак і там було непереливки. Перебіжчиків везли до Тернополя та ув’язнювали, допоки хтось не заплатить за них заставу або ж самі вони усіма правдами й неправдами не доб’ються власного звільнення. Зазвичай цим «кимось» виявлялися Шидловські, які не тільки опікувалися ув’язненими, передавали їжу, ліки й теплі речі, але й часто домагалися безкоштовного звільнення, беручи нещасних на поруки.

Ситуація на кордоні із розхристаної все більше жорсткішала. Рядових безграмотних солдатів, завезених сюди з Кацапії, дедалі частіше заміняли грамотними прикордонниками, і тепер навіть Кашину було складно діяти при таких підлеглих.

Він боязко поглядав у бік Марка та старанно ділився із Мальцевим усім, що вдалося вибазарувати завдяки своїм подільникам. Однак зрештою мусив Марку зізнатися: що хочете зі мною робіть — не можу більше. Не ті люди тепер навколо. Дедалі складніше стає діяти непомітно!

Мальцев у свою чергу казився, що жодного сліду скарбів не віднайдено. Не хотілося зізнатися самому собі, що ті таємничі незліченні скарби, до яких його могла привести печатка святої Маргарити, — лише гарна вигадка. А якщо навіть і правда, то знайти місце їхнього сховку не так уже й просто.

У тарнорудському костелі Матері Божої Святого Скапулярію від весни майже не правилося, то Марко брав ключі, які тепер зберігалися тільки у диякона Крушанівського, і часом, в неділю, по кілька годин просиджував, вивчаючи та змальовуючи символи на стінах та стелі храму.

Тепер у нього було два артефакти: печатка із зображенням святої Маргарити Шотландської та переданий Сеймуром хрест.

Розглядав його, намагаючись знайти хоч якісь аналогії — жодної підказки, жодного натяку…

Якщо хрест і справді виконував роль стрілки компаса, то де шукати сам компас? Як він має виглядати? На що має бути схожим?

Та якщо у храмі і зберігалися інші деталі цього дивного дороговказа, то Мальцев, баран, сам того не розуміючи, наказав вивезти усе, що було цінного, з храму… Отже, тепер ті складові годі й шукати, бо хтозна, де вони і кому дісталися.

Проте радів, що не поділився про скарби із Остапенком та Змієнком. Бо виглядав би звичайним базікалом, що повірив у казочки.

Недільного дня, замість відсипатися у своїй кімнаті в хаті Семенюка, Марко вирішив зібратися та знову поїхати до Тарноруди. Для виду налагодив вудку, взяв кілька грифелів та аркушів паперу — усі знали, що новий уповноважений Клєвєров полюбляє малювати. Автомобіль із водієм Кашина мав його чекати просто біля костелу та довезти до Тарноруди. Однак вже біля хвіртки Марко наштовхнувся на секретарку Порфирія Кашина.

— Доброго ранку, Зоє. Що трапилося, чому ти тут?

Дівчина збентежено роззирнулася.

— Я не знаю, Валеріане Олексійовичу, чи добре роблю… Не хотіла б, аби хтось інший довідався, але Вам зізнатися можу.

Марко внутрішньо напружився. Одкровення Зої, висловлені таким таємничим тоном, могло стосуватися будь-чого.

— Кажи вже, кажи, бо я трохи поспішаю… І так запізно встав. Рибалка світання любить! — поквапив він.

— Валеріане Олексійовичу… У моєї двоюрідної сестри — вона мешкає у Тарноруді — народилася дитина… — Зоя розгублено хруснула пальцями.

— Ну, вітаю… — усміхнувся Марко. — А я тут до чого?

— Валеріане Олексійовичу… — протягнула Зоя. — Ви ж знаєте… тепер проводити обряд хрещення заборонено, та й ксьондза у селі вже немає…

— Заборонено, — Марко кивнув. — Але не второпаю ніяк… Ти що, Зоє, хочеш, аби я замість ксьондза?..

— Та ні! — розсміялася вона. — Ні, звісно ні! Скажете таке! Сестра знайшла десь ксьондза, вблагала… Не знаю навіть, як. Не залишати ж дитинку неохрещеною…

— Так а я тут, Зоє, до чого? — поцікавився Швед. — Нехай хрестить… Тільки потай, може, вночі краще, та й менше аби потім патякала про це поміж людьми. А то негоже родичці секретарки радянського коменданта дитину хрестити.

— Вона у храмі хоче… У костелі. А костел… Ключі тільки у Крушанівського, місцевого диякона. Я у нього просити ключі не можу, самі розумієте, а Вам він дасть, я знаю, без зайвих запитань. Ви ж там частенько змальовуєте фрески та зображення зі стін…

— Ось воно що… — Марко зачинив за собою хвіртку. — Тобто ти хочеш, аби я взяв ключі від костелу у Крушанівського, щоб твоя сестра могла дитину в костелі охрестити?

— Саме так, — боязко кивнула Зоя. — Прошу Вас, Валеріане Олексійовичу, допоможіть.

Марко похитав головою. Промовив тихо:

— І не боїтеся Ви радянської влади… Сказано ж: Бога нєт! — промовив з іронією в голосі. — Так ні, хрестити надумали!