Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Ну-ну, душа поки що нам, живим, знадобиться, — усміхнувся Марко, перехиляючи чарку. — Поки я тут при службі, — проказав, — обшуку Вам немає чого боятися. Та однак складувати у Вас теж нічого не будемо. Маю направду ліпший сховок.

— Який же це?

— А такий… трупарню у Кам’янці, — відповів Марко, засмаковуючи і собі малосольним огірком горілчаний присмак у роті.

— Трупарню? — перехрестився Семенюк. — Ну, най буде трупарня… Але ж як доправляти усе те до Кам’янця? Це ж навіть не до Проскурова! Трохи є шляху… А у місті? Раптом спинять, перевірять? Який у Вас план?

— А план такий, — відповів Марко. — Ви, пане Василю, займетеся новою справою. Будете час від часу домовини робити та до трупарні кам’янецької доправляти підводою. А що? — подивився на подивованого Семенюка. — Часи важкі, люди мруть як мухи… А Вам на щось родину годувати треба… Ото робите три домовини, дно має бути подвійне. Туди усю агітацію і складемо. Доправлятимете їх до кам’янецької трупарні, там залишите такому собі пану Кренцелю. Він далі сам дасть раду усьому…

Семенюк зітхнув, налив собі і Маркові знову. Підсунув ближче тарілки зі смаженою яєчнею та салом.

— Як же я поясню свій раптовий заробіток сусідам?

— А що тут пояснювати? — розвів руками Марко. — Ви людина ділова. Маєте у Кам’янці знайомого, який запропонував підзаробити у такий спосіб… Гроші не пахнуть, а дорогу у Волочиську Ви нікому не переходите; отримали замовлення — то й зробили. Дітей же Ваших ті, що питатимуть, не годують! А домовини везтимете відкритими, одну в другій, застеленими якоюсь рядниною, аби очевидно було, що порожні. Жодних підозр це не викличе ні у кого… Людина, що прийматиме Вас у місті, — теж поза всілякими підозрами. До того ж я даватиму Вам листа до місцевого уповноваженого ОДПУ. З таким листом Вас ніхто затримувати та оглядати не посміє.

Семенюк замислився, але вже за мить згідно кивнув головою.

— Добре. Отже, завтра, як Бог дасть, перевантажимо все Жезніку до млина, а я тоді…. А де ж гроші на матеріал брати? — поцікавився. — У мене стільки гарних дощок не набереться…

— Грошима я Вас забезпечу, за це не хвилюйтеся. Придбаєте матеріал.

— Так містяни вибагливіші… — проказав Семенюк. — Тож і домовини мають бути не рівня тим, у яких по селах ховають…

— Не хвилюйтеся. Дам гроші і на тканину, і на мереживо, — усміхнувся Марко. — Головне налагодити усе.

Вже за півтора тижні Василь Семенюк повіз перші три домовини, оббиті дешевеньким шовком і мереживом, до Кам'янця. При собі мав і листа від свого квартиранта, спеціального уповноваженого ДПУ Валеріана Клєвєрова, до уповноваженого ОДПУ Івана Мальцева з черговим донесенням Марка. Домовини лежали одна в одній, наче полумиски у миснику, старанно вкриті грубою рядниною, яка захищала делікатну тканину оббивки від пилюки.

У подвійному дні домовин лежали тісненько спаковані агітаційні україномовні газети, листівки, котрі нещодавно уночі переправили через Збруч з підволочиського боку. Солідний запас як для Кам'янця.

Діставшись міста, Семенюк насамперед рушив до міської трупарні, знайшов Кренцеля. Домовини вивантажили просто у морзі, і Семенюк, полегшено зітхнувши та накупивши міських гостинців домашнім, на зворотному шляху заїхав до Мальцева додому, аби передати тому звіт Марка та особливе доручення для Маруньки.

Наступного ранку, тільки-но Мальцев поїхав на роботу, до Кренцеля в трупарню, по очі загорнута у жалобну чорну хустину, наче родичка якогось померлого, прийшла Марунька. Пробула там недовго, а вже увечері приїхала підводою з чоловіком. Повантажили труну та й повезли.

Кренцель же, на подив усім колегам, розпочав власний ґешефт: випросив собі дозвіл і взявся просто у коридорі моргу, досить просторому й порожньому приміщенні, виставляти труни та усе необхідне для поховання, аби ті, хто приїжджає по свого мерця, не витрачали час на пошуки домовини, а могли придбати її просто у Кренцеля. Так за якихось кілька днів трупарня Кренцеля перетворилася ще й на салон ритуальних послуг — вельми прибуткову справу, адже Кам’янець все ще залишався містом чималого прошарку інтелігенції, котра не встигла відвикнути від колишньої естетики дорадянських часів і якій було не все одно, у якій труні ховатимуть.

Тим часом Марунька з чоловіком, старанно приховавши труну у глибині підводи, завозили її непоміченою на домашнє обійстя, добували з-під подвійного дна українські агітки та газети.

Чоловік труну розбивав на друзки й спалював у печі, тканину віддирали, а агітаційний матеріал Марунька щоранку носила потроху до Кам’янця та ховала на колишньому обійсті Шведів, що тепер належало уповноваженому ОДПУ Івану Мальцеву — просто у тому погребі, де зберігалися варення, солонина, масло, сметана, молоко та контрабандна мальцевська випивка.

Тут надійно заховати газети було нескладно. Погріб був сухим і глибоким, а найдальша ніша завжди була порожньою. Тож отам, у кам’яному заглибленні, за старими бочками і ховала Марунька газети та агітки. Тут і було головне сховище.

Коли усі антирадянські газети й агітки були перенесені до Мальцева, у Кам’янці та в його околицях почався справжній рейвах: невідомі взялися уночі людям розкладати попід двері націоналістичні агітки, україномовні газети, розклеювати листівки у залюднених місцях.

«Невідомі діють зухвало, Валеріане, упіймати їх немає ніякої можливості, бо ніхто не знає, де завтра вони роздадуть оту антирадянську літературу, — так писав Маркові до Волочиська Мальцев. — І я не можу тому дати ради, бо людей не вистачає…».

Іван навіть не здогадувався, що вранці після того, як він від’їжджає на роботу, його власна домробітниця, Марунька, йдучи на базар по продукти, щоразу потай виносить у кошику із його ж погреба поділену на менші частини нову пачку листівок і вже на базарі роздає ті агітки тим, хто розносить далі — хлопцям з їх нечисленного гуменецького підпілля. А ті в свою чергу вітром віялися по місту та околицях, непомітно підкладаючи агітки усюди, де лише можливо.

Так діяли, аж доки агітки не закінчувалися, а далі, за місяць, Василь Семенюк віз до Кам’янця нові кілька домовин, у подвійному дні яких лежали українські націоналістичні звернення та