Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

class="book">Звичайно, Івана Мальцева мало цікавили контрабандні оборудки Порфирія як перехоплене джерело для власного збагачення. Вони були занадто ризиковані, потребували великої кількості причетних та подільників, а ще для контрабандного краму той мусив утримувати склад біля комендатури, замаскований під стодолу з дровами та сіном.

Але оці ігри з Кашиним мали допомогти Маркові тримати Порфирія на короткому повідку, притлумити його пильність, аби самому не помінятися місцями з волочиським комендантом і не перетворитися на жертву.

Тим часом збігав день за днем, тиждень за тижнем. Марко раз за разом відправляв послання з Василем Семенюком до Тернополя. Сповіщав про те, що дізнавався від Мальцева: про ситуацію на кордоні, чисельність військових, озброєння. Про настрої місцевих та продажність червоних командирів. Про те, які недобрі новини приходять з Москви на рахунок українських селян та як влада підкручує гайки щодо хлібозаготівлі; про безапеляційні заяви народного комісара земельних справ Шліхтера у журналі «Вісник сільськогосподарської науки та дослідної справи» та до чого це все, на думку Марка, котиться…

Як і передбачалося, ніякого потужного націоналістичного підпілля ні у самому Кам’янці, ні вздовж Збруча не було виявлено. Місцеві займалися контрабандою, аби якось вижити, ото й усе. Хоч настрої у населення були не найкращі, бо радянська влада тиснула з нормами хлібозаготівель, проте не про якісну підпільну боротьбу йшлося, а, швидше, про звичайне людське невдоволення, яке могло вилитися хіба у короткочасні криваві бунти.

Найбільше тривожили заклики до суцільної колективізації, що тепер лунали по селах все частіше. Збоку це виглядало рятівним заходом, добровільним залученням селян із усім їхнім реманентом та господарством у так звані комунгоспи, чому раділа, звісно, тільки сільська голота. Ґазди ж, які тримали домашні господарства, добре усвідомлювали, що на ділі це означало ось що: у таких, як Василь Семенюк, примусово мали відібрати корову та решту господарства, увесь сільськогосподарський реманент, запаси зерна, бо усе тепер мало стати спільним, колгоспним і оброблятися тим примусово відібраним реманентом мали колгоспні поля — вчорашні земельні наділи, теж відібрані у таких господарів, як Василь Семенюк. Пам’ятаючи роки продрозверстки та голод на Поділлі 1925-го року, усі розуміли: добром то не скінчиться.

Зрештою, сповістив про те, що у Волочиську та Кам’янці вдалося налагодити «трійку» і що можна починати переправляти агітаційну літературу, бо знайшовся надійний спосіб. Однак як довго те можна буде робити, не знав…

Тим часом писав і Мальцеву до Кам’янця про те, як ідуть справи — офіційно і неофіційно, на ім’я Маруньки.

Щотижня під різними приводами їздив до Тарноруди, аби огледітися на місці та зрозуміти, з якого боку краще братися до пошуків скарбів.

З бідакою Крушанівським, котрому так-сяк залікували понівечені руки, зустрічався від імені Мальцева. Той не мав чого додати до сказаного, бо усе, що знав, уже розповів. Гірко причитав про смерть єпископа Лєпновського та, ховаючи очі від сорому, зізнавався, що пережити тортури більше не зможе. Тож якщо потрібно бути «своїм» у Тарноруді, він згоден. Нехай тільки скажуть, що потрібно робити.

Колишня коханка Кашина, Зоя, була рада і галантним поводженням із нею. Хоч і розраховувала на більше, та Швед щоразу делікатно спроваджував її додому, і Зойка щаслива бігла назад, вірячи, що ось-ось все і станеться, і скоро її новий опікун стане й коханцем, бо не уявляла, як можна ставитися до неї отак гарно, не маючи з того ніякого тілесного зиску.

З пошуками скарбів Марко не дуже розумів, звідкіля їх починати, а тому вичікував слушної миті. Щось підказувало, що за логікою усе мало б починатися із костелу Матері Божої Святого Скапулярію…

Та щоразу, коли бував у костелі, роздивляючись численні зображення на стінах та символи, губився. Вигадати так, аби провести увесь день у костелі, детально вивчаючи його фрески та зображення, не випадало.

Думки про Елізабет гнав із голови, хоч і тужив за нею. Заспокоювали ті кілька рядків листа, що отримав через Шидловських з Варшави:

«Канарці, звісно, сумно без тебе, але вона все ж співає. Призвичаїлася до нової клітки. Піклуємось про неї усією родиною, тож коли приїдеш, побачиш її такою, якою залишив…»

Канаркою у повідомленнях умовилися називати Лізу — раптом щось термінове. У записці нічого термінового не було… Ліза не вагітна, і з нею все добре.

У Семенюків Маркові жилося добре. Василь Семенюк допомагав охоче, без зайвих питань вирішував усе, що від нього вимагалося. Інколи Шведові здавалося, що господар хати, у якій він жив, не звичайна людина, а козак-характерник, що володіє надможливостями. Бо як інакше можна було пояснити вправність Семенюка у перетині кордону? Не інакше як уміє вовком чи коропом перекидатися, — жартував сам до себе.

Усе ж насправді було значно простіше. Василь мав знайомих на кордоні, яким давав хабара, пояснюючи свої часті перетини кордону тим, що дружині потрібні ліки, які дістати можна тільки у Тернополі, бо туди йому ті ліки довозили аж із Кракова; а ще знав, де на Збручі «вікна» і мав там своїх людей.

Таким «вікном» були два млини за Тарнорудою по обидва боки Збруча. На одному, із радянського боку, порядкував той самий Йосип Жезнік, а на іншому — якийсь давній Василів знайомець, що мав дружину, Марцю, вправну кравчиню. Марця тримала свої зв’язки із Шидловською, підрублювала для готелю пані Юстини простирадла, шила скатертини та решту постільної білизни.

Млинарі добре засвоїли мову потаємних знаків і передавали один одному за допомогою руху водяних коліс та прив’язаних до них клаптів тканини необхідну інформацію.

Якось Марко повернувся з виїзду запівніч. Семенюк не спав. Стурбовано подивився на Шведа, пляцнув долонею на ослінчик і налив йому горілки.

— Сьогодні пані Марця з того боку Збруча увесь день прала та білизну на колесі сушила… — проказав тихо. — Біленькі такі простирадла… Колесо не рухалося. Значить, завтра увечері можна буде отримувати, що привезуть. Жезнік уже й човна наладнав. Там тихо, човен пливе беззвучно… Справимося.

— От і добре, — відказав Марко. — Господь допоможе.

— Так-то воно так… — похитав головою Семенюк, хрумкнувши огірком. — Але куди ото все дівати? Тут складувати — небезпечно. А раптом обшук який станеться! Ви лиш мене зрозумійте правильно!