Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Його пальці були у тій крові.

— Господи… — прошепотів він, не розуміючи, як з ним може відбуватися така фантасмагорія.

Тим часом уламки лавок та стільців під ним задрижали, захиталися, наче костел раптово опинився у епіцентрі землетрусу.

Марко глянув собі під ноги, ледь втримавшись на вершечку спорудженої барикади. Знизу, з самого дна ями під настилом, вдарило сліпуче проміння, наче там, у темряві костельних крипт, раптом зійшло ранкове сонце…

— Господи… — прошепотів Марко знову. — Що це? Що відбувається?

Ледь устиг зіскочити на рівну поверхню, відступив на кілька кроків, хотів було тікати, бо все навколо хиталося і трусилося, наче у пропасниці, та якась невидима сила втримала його на місці.

З великим подивом він дивився, як крізь дерев’яний настил та купу уламків пробився з-під землі зелений гнучкий пагін. Від нього раптом поповзли у різні боки інші пагони. Вони чіпко хапалися за виступи обдертих костельних стін, випускаючи все нові і нові гілки, а далі — листя та пуп’янки. Ті пуп’янки раптом збільшилися на очах, набубнявіли і розкрилися… Ні, вибухнули сотнями білих троянд, поповзли, обвили усе навколо: обдерті стіни та виступи на них; досягли аж до стелі та піддашшя…

Марко зі здивуванням слідкував за цим неймовірним дійством, що відбувалося у нього на очах, усвідомлюючи, що таке насправді просто неможливо!

Аж раптом пуп’янок того, найбільшого пагона під вівтарною стіною вибухнув пишною білою трояндою.

Наче невидима сила підштовхнула його ближче. Серцевина троянди була незвичайна: то була та сама чаша, яку нещодавно Крушанівський запропонував використати для обряду хрещення.

Марко простягнув руку, аби взяти її. Він знову побачив сплетіння трав та квітів на її поверхні, тільки райські птахи тепер наче ожили, розпустили своє барвисте пір’я, а діви з розмаяними косами завели своїх нечутних пісень.

Ніби зачарований, Марко споглядав те, що діялося навколо нього. Пласка кругла ніжка посудини крутнулася двічі вправо і тричі у лівий бік. Щось клацнуло, і дно чаші піднялося вгору.

Тепер Марко побачив, як у самому його центрі з’явився якийсь механізм із зазубринами, схожий на нутрощі годинника.

Ось воно! Компас! Чаша Крушанівського і є компас, який вкаже дорогу до скарбів святої Маргарити!

Якщо сюди, у дно чаші, прилаштувати хрест, який дав йому Сеймур, риси хреста стануть стрілками і вкажуть шлях…

Марко подивився на вівтарну стіну. На ній, сповнені неземного світла, горіли знайомі слова:

«Omnia fluunt, omnia mutantur. At Alba Rose floret ad senem locum».

Усе тече, усе змінюється. Але Біла Троянда цвіте на старому місці…

Швед розплющив очі. У кімнаті було темно; ще й не світало… За вікном голосно, на усю округу — радянську й польську — запіяв Семенюків півень.

Марко провів рукою по обличчю, протер очі.

Що це було? Сон? Але який дивний і яскравий! Наче усе відбувалося насправді, наче та чаша… «Стій! — зупинив сам себе. — Як там було, у сні? Двічі вправо і тричі у лівий бік…».

Марко простягнув руку до кварти, що залишив звечора на стільці поряд із ліжком, і жадібно ковтнув води.

Може, у нього гарячка? Може, він захворів?

Hi… Чоло прохолодне… Та й почувається наче добре…

Сів на ліжку. Торкнувся босими ногами холодної долівки.

Перед очима знову і знову пропливли уривки його дивовижного сновидіння… А що, як то не просто сон? А що, як то правда і чаша, яку віддав на зберігання диякону Крушанівському єпископ Лєпновський, насправді є компасом, дороговказом?

Учора під час обряду хрещення він розглядав її, ту посудину, навіть тримав у руках і нічого дивного, окрім знайомого напису, на ній не помітив. Але внутрішнім поглядом можна побачити і зрозуміти те, що фізичним очам недоступне…

Що, як у ніжці тієї посудини насправді сховано механізм, до якого, прилаштувавши хрест Сеймура, можна отримати напрям, у якому слід шукати скарби?

Адже так вже було, після довгих напружених роздумів Марко не раз отримував уві сні відповіді на ті питання, на котрі не міг знайти їх удень… То завжди були якісь примарні символи, химерні картини, але, піднявшись вранці, він знав, розумів, як діяти далі, що робити…

Ледве дочекавшись світання, він умився, зібрався і, відмовившись від сніданку, подався до комендатури.

— Швидко заводь авто, — наказав солдатові. — Поїду сам. Комендантові скажеш, скоро повернуся. Треба дещо перевірити.

За якихось півгодини вже був у Тарноруді, стукав до Крушанівського у вікно.

— Буде обшук, — проказав, піднявши його з ліжка. — Посудину негайно віддайте мені, аби її у Вас не забрали назавжди.

Заспаний диякон спочатку навіть не дуже второпав, про що мова.

— Повторюю ще раз. Буде обшук, — мовив Марко вдруге. — Якщо у Вас знайдуть ту чашу, матимете більше, ніж неприємності. Коли все утишиться, я поверну її Вам. Розумієте, про що я, товаришу Крушанівський? Якщо це єдина реліквія, яка залишилась від костелу, то краще її зберегти. Обіцяю, що поверну її Вам.

— Так, так, товаришу Клєвєров, звичайно… Розумію! Зараз, зараз… — заметушився той. — Я і сам хотів запропонувати її для Вас. Занадто вже небезпечно мені тримати такі речі вдома… Ось, візьміть, заховайте у себе подалі від гріха! Не треба повертати! Прошу, не повертайте, не треба!

Чаша зблиснула у вранішньому світлі. У руках вона була важкою і холодною. Вже від’їхавши далеко за Тарноруду, Марко зупинив авто край дороги. Дістав з кишені хреста Сеймура.

Неслухняними від хвилювання руками взявся на ніжку чаші, спробував, як уві сні, обережно зрушити її з місця.

Щось всередині чаші клацнуло і ніжка раптом крутнулася навколо своєї осі. Повернув її, як запам’ятав із видіння: двічі вправо і тричі у лівий бік…

Щось у чаші знову клацнуло.