Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

після цього вся була немов на голках. Її колеги з Музею ідентичності помітили її вимотаність, божевільний погляд, неспокій, такі разючі в людини зазвичай стриманої, і кожен мав на це якесь вирішення: може, їй треба взяти відпустку, може, в неї не складаються стосунки, може, їй варто почати приймати кава-каву, це стовідсотково органічний препарат на основі трав, він напевно допоможе їй зняти напруження.

Ночами вона майже не спала, а сиділа при вікні спальні, очікуючи, що її батечко-вбивця щомиті може залізти на плаский дах за вікном, і кілька разів ледь не підстрелила кота. Так само не раз вона вчинила щось, чого ніколи не робила раніше, а саме ходила запитати поради в дреґ-королеви Мадам Жорж із розташованого під ними салону «Таро-Кришталева-Куля-Гороскоп-Передбачення-Майбутнього», і коли Мадам Жорж запевнила Рію, що вона має попереду довге й блискуче майбутнє, та відповіла: неправда, розкиньте карти ще раз, і хоч ворожка додала: твій друг, приведи його сюди, от за нього я справді тривожуся, Рія не послухала, бо їй здавалося, що вона знає всі клопоти Д й не потребує допомоги дреґ-королеви, щоб його зрозуміти, а саме тепер, цей єдиний раз, узагалі йшлося не про нього, а про неї і її скотину-батька, що мав заявитися до неї серед ночі. Вона подалася до сварливої власниці рожево-жовтого будинку й почала голосно, занадто голосно доводити пані Ран, що давно вже пора встановити в будинку порядну систему безпеки з відеодомофоном і сигналізацією, а також кращі замки на вхідних дверях і всередині, більш солідні замки, сюди ж кожен може увійти, це непевне й небезпечне місто, і замовкла лише тоді, коли пані Ран урвала:

— Прийдеш попросити про лампочку в коридорі — я подумаю. А коли приходиш до мене, як стрибучий вампір цзянші з криками на язику — зразу кажу тобі: забирайся геть із мого дому. Тепер вибирай.

Засапана Рія заціпеніла й мовчки стояла в коридорі, поки пані Ран клацнула пальцями в неї перед носом, розвернулася й направилася в крамницю «Ран Ран Трейдинг» розлючено споглядати підвішених качок. А Рія, спітніла, задихана, навіть тоді не збагнула, що божеволіє від страху, зате Д Ґолден, спостерігаючи за нею з горішнього сходового майданчика, дуже добре це зрозумі[в], і [його] це так само вибило з колії.

Три тижні Ріїного божевілля, що підсилювали [його] внутрішнє сум’яття. [Його] самотні дні у квартирі, [його] ночі, наповнені її страхом, що викликав клаустрофобію. [Його] власний страх, страх само[го] себе, підсилений її страхом батькової тіні. І нарешті ці тіні виявилися занадто сильними, вони заволоділи [його] розумом і духом. І нікого з нас не було поруч, щоб це помітити, щоб допомогти.

Я таки сходив побачитися з [ним] останнього разу, хоч не знав тоді, що цей раз останній. Поки Рія була на роботі, намагаючись не втратити її попри майже істеричний жах з приводу уявної близькості Захаріассена в бігах, я забрав [його] на прогулянку по Чайна-тауну. На лавці на Кімлау-сквер, у місці злиття восьми вулиць, під гордим, лагідним поглядом статуї героя війни лейтенанта Бенджаміна Ральфа Кімлау з 380-ї бомбардувальної групи 5-ї повітряної армії, що загинув у повітряному бою проти японців 1944 року, Д Ґолден визна[в] свою неспроможність примирити в собі непримиримі сторони. Того дня [він] ма[в] на собі картату сорочку, штани-карго й окуляри-авіатори, на губах — ледь помітний слід помади, а на голові з довгим, тепер уже нижче плечей, волоссям — рожеву бейсбольну кепку.

— Поглянь на мене, — хлипа[в] [він]. — Я сама жалюгідність у цьому чоловічому вбранні, занадто боюся вийти на люди в сукні, а ці нафарбовані губи й рожева кепка — який убогий жест!

Я повторив усе те, що говорили [йому] всі навколо: крок за кроком, перехід — це чарівна подорож із тисячу й однієї ночі, а [він] лише похита[в] головою.

— Ця мить, коли відкривається сезам, — не для мене. Жоден безсмертний оповідач не розкаже моєї нікчемної історії.

Я зрозумів, що буде продовження, і чекав.

— Тепер мені щоночі сняться сни, в яких я бачу гіджру з дитинства в одязі Майкла Джексона, що крутить піруети на вулиці, стукає до мене в шибу машини й верещить потанцюй зі мною. Я прокидаюся в холодному поту. Правду кажучи, я знаю, що каже гіджра, він вона наполягає, що це має бути все або нічого. Якщо зібрався це зробити, маєш пройти повний шлях. Операцію, геть усе, як по-справжньому в гіджри. Щось менше — це нечесно, це все одно, що перевдягнутися за Майкла Джексона, коли ти насправді лише секс-працівник із пляжу Човпатті. Але, Боже ж ти мій. У мене замало сили, замало відваги, я нев’їбенно боюся, — поскаржи[вся] [він]. — Мабуть, Апу єдиний, кому пощастило.

[Він] роззирнувся.

— Де ми? — запита[в]. — Не доберу, куди йти.

Я відвів [його] по помешкання. Отак[им] я [його] тепер згадую: відрізан[им] від світу на лавці серед восьми рухливих вулиць, свідом[им], що [він] не спроможеться на геройство у своїй приватній війні, і поки в [його] бік і від [нього] сунули автомобілі, [він] нездатен бу[в] обрати напрям, не знав, із якого боку [його] дім.

Захаріассена вбили, про це повідомили у вечірніх новинах, і Рію відпустило, моментально, немовби вимикач перемкнули; вона лише глибоко зітхнула, видихнула все своє божевілля — і ось вона стала колишньою собою, «справжньою» Рією, що врятувалася від нав’язаної страхом фальшивки й перепрошувала всіх за свій тимчасовий безум, нормальне функціонування відновилося, переконувала вона всіх і кожного, не переймайтеся мною. І досить швидко, звісно, ми так і зробили. І так само всі ми — тільки не Д Ґолден — забули про револьвер.

[Він] прибув до дому Ґолденів із шиком, висівши із заднього сидіння лімузина «Даймлер», свідомо обраного для того, щоб повторити автомобіль, яким сімейство Ґолденів прибуло на Макдуґал-стріт, щоб поселитися в новому домі. Водій у лівреї відчинив двері й опустив невеличкі східці, щоб ступні Д в черевичках із вигнутими каблуками від Вальтера Штайґера, не спіткнувшись, зійшли на тротуар. [Він] — ні! — Тепер уже прийшла пора змінити її займенник і говорити просто: вона, їй, її! — так отож, вона мала на собі довгу яскраво-червону вечірню сукню від Алаї, поверх якої каскад її волосся звабливо сяяв на сонці, і тримала в руці невеличку сумочку «Мовад», інкрустовану коштовним камінням. Отак розчепурена, протягнувши свого ключа водієві, щоб той відчинив для неї передні двері, Д Ґолден востаннє ввійшла в дім свого батька — але, мабуть, уперше в нього увійшла у своїй справжній іпостасі,