Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

у власному товаристві, до того ж захищені тілом щастедракона, ніби фортечними мурами.

Повітря було тепле, і в ньому струменіли якісь незвичні пахощі - запах орхідей. Однак ці пахощі були не надто при­ємні: у цьому ароматі була якась причаєна загроза, щось, що віщувало лихо і біду.

XX.

ВИДЮЩА РУКА

Коли в перших променях вранішнього сонця на квітах і листі орхідей спалахнули краплі роси, караван знову ви­рушив у дорогу. Вночі не трапилося нічого особливого, хіба що до Бастіянових супутників долучилися нові групи пос­ланців із різних країв Фантазії, тож тепер процесія налічу­вала вже понад триста осіб. Було надзвичайно цікаво спос­терігати за походом цих найрізноманітніших істот - о, то було воістину видовище, варте уваги.

Що далі заглиблювалися вони в ліс орхідей, то неймо- вірніших форм і барв набували квіти, які їх оточували. Зо­всім скоро панове Гікріон, Гісбальд і Гідорн з’ясували, що тривога, занепокоєння і невиразне передчутої загрози, які спонукали подорожніх виставити на ніч сторожу, були не­безпідставні. Чимало з цих рослин виявилися м’ясоїдами, до того ж декотрі були достатньо великі, аби зжерти ціле теля. Щоправда, переміщатися самі вони не могли, і в цьо­му сенсі сторожа була непотрібна, зате, якщо до них дотор­кнутися, їхні пелюстки змикалися, як залізна пастка, або намагалися хапнути необережного, наче клешні. Кілька разів панам лицарям довелося орудувати мечами, щоби ви­вільнити руку чи ногу когось із супутників або котроїсь із тварин. Тоді їм лишалося тільки одне: узяти і порубати ці­лу квітку на дрібні шматки. Бастіяна, який їхав верхи на їсі, весь час щільно оточував натовп найрізноманітніших фантазійних істот, які домагалися, щоби він звернув на них увагу, або щоби Рятівник Фантазії принаймні кивнув на них один-єдиний побіжний погляд. Та Бастіяи їхав мовчки, з відсутнім виразом обличчя. У ньому прокинулось якесь нове бажання, і вперше воно було таким, що, думаючи про нього, Бастіян навіть сам собі здавався похмурим і непри­ступним.

Те, що його найбільше дратувало в поведінці Атрею і Фухура, незважаючи на їхнє примирення, була та незапе­речна обставина, що вони обходилися з ним, як із малою безпомічною дитиною, яку довірено їхній опіці, за яку вони відповідають, з якою їм доводиться панькатися і якій вони раз у раз вказують, що робити. Зрештою, якщо добре поду­мати, так було вже від найпершого дня їхньої спільної по­дорожі. Але, власне кажучи, чому? Хто їм дав на це право? Хто їх про це просив? Вочевидь, з якихось причин, навіть маючи найкращі наміри, вони все ж таки відчували свою вищість над ним - тому що вони сильніші, тому що вони розумніші. Він не сумнівався у тому, що Атрею і Фухур ма­ли його за малого наївного хлопчиська, який потребує за­хисту і безнастанної опіки. І якрім це йому не подобалося, ще й як не подобалося! Він не наївна мала дитина! І вони ще у цьому пересвідчаться! Йому захотілося бути могутнім, захотілося, щоби його боялися, щоби перед ним трепетали. Щоби перед ним усі схилялися. Усі - і навіть Фухур з Ат­рею.

Синій джин - до речі, він називався Іллюан - пропхався крізь тисняву навколо Бастіяна і низько вклонився, схрес­тивши руки на грудях.

Бастіян зупинився.

- У чому річ, Іллюане? Кажи!

- Повелителю, - проклекотів Іллюан своїм орлиним голосом, який цього разу звучав дуже стривожено, - я тут трохи поприслухався, про що говорять наші нові супутни­ки, ті, які приєдналися вночі. Декотрі з них твердять, ніби­то знають цю місцевість, а також - що знають, до чого ми власне зараз наближаємося. І всі вони, повелителю, трем­тять від страху.

- Чому? І що це за місцевість?

- Цей ліс із м’ясоїдних орхідей, повелителю, назива­ється Садом Оґлаї, і він оточує зачаклований Замок Горок, що його іще звуть Видющою Рукою. А в тому замку живе наймогутніша і найпідступніша зла чарівниця Фантазії. Ім’я її - Ксаїда.

- Що ж, - мовив Бастіян, - скажи боягузам, щоби не боялися. Я з ними.

Іллюан іще раз низько вклонився і зник у юрмі послан­ців.

Опівдні, коли караван-процесія зупинився на перепо­чинок, Фухур і Атрею, які до того летіли далеко попереду, приземлилися коло Бастіяна.

- Не знаю, що й думати, - почав Атрею. - Там, попере­ду, - за три або чотири години ходи звідси - ми побачили посеред лісу орхідей якусь споруду, що виглядає, наче ве­лика рука, яка стримить із землі. Це справляє доволі-таки моторошне враження. Якщо ми і далі будемо йти у тому ж напрямку, то вийдемо просто на неї.

Тоді Бастіян розповів їм усе, про що довідався від Іллюана.

- У такому разі, - мовив Атрею, - гадаю, що було б ро­зумніше обійти цей зачаклований замок. А ти так не дума­єш?

- Ні, - з притиском сказав Бастіян.

- Але ж немає жодної причини, яка б змушували нас зустрічатися із Ксаїдою. Тому було б краще, якби ми уник­ли...

- Одначе причина зустрітися із Ксаїдою є, - перебив його Бастіян.

- Яка?

- Бо я так хочу, - сказав Бастіян.

Атрею нічого не відповів, він тільки вражено подивився на свого друга. І оскільки довкола Рятівника Фантазії знову стовпилися численні посланці з різних земель, які прагну­ли бодай краєчком ока поглянути на нього, продовжувати розмову стало просто неможливо.

Але після обіду Атрею знову підійшов до Бастіяна і звернувся до нього підкреслено безтурботним тоном:

- Чи не хотів би ти разом зі мною політати на Фухурі? Бастіян зрозумів, що Атрею хоче щось йому сказати, і по­бачив, що його щось гнітить. Хлопці вилізли на спину щас- тедракона (Атрею - спереду, а Бастіян - за ним) і здійняли­ся у повітря.

Вперше вони летіли разом, утрьох.

Тільки-но вони піднялися на висоту, достатню, щоби ніхто не зміг їх почути, Атрею сказав:

- Останнім часом стало дуже складно поговорити і со­бою сам на сам, але нам конче треба побалакати, Бастіяне.

- Я так і подумав. Що сталося?

- Те, куди ми потрапили, - Атрею вирішив почати зда­леку, - і те, куди ми рухаємося, - це якось пов’язано із тво­їм новим бажанням?

- Можливо, - прохолодно відповів Бастіян.

- Добре. Ми з Фухуром так і подумали, - вів далі Ат­рею. -1 що це за бажання?

Бастіян промовчав.

- Зрозумій мене правильно, - додав Атрею. - Йдеться не про те, що ми когось чи чогось боїмося. Але ми твої друзі і тому непокоїмося за тебе.

- А ось це вже цілком зайве, - відказав Бастіян ще про­холодніше.

Атрею замовк. Надовго.

Нарешті Фухур повернув до них голову і сказав:

- Атрею має дуже розумну пропозицію. Дослухайся до неї,