Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

зачіпав ся з Турками і пильнував прийти з ними до згоди, і так Конєцпольский учинив. Рішено було поставити коло порогів кріпость, щоб загородити козакам путь на Запороже, і Конєцпольский поручив звісному вже нам інжінєру свому Бопляну, аби знайшов відповідне місце. Сим разом справа не зістала ся в проекті (як то вже не раз бувало): справді коло Козацького порога зачали будувати замок, і вже за кілька місяців стояла там польська залога, на великий гнїв козакам, котрих не тільки не пускали на Запорожи, а ще й робили ріжні прикрости, перешкоджаючи в усяких промислах степових. І без того козаки були незадоволені, бо не тільки нічого не дістали за останню війну, а ще користаючи з спокійного часу уймали їм навіть против давнїйшого, — а тут іще така халепа! Отже чекали тільки нагоди, щоб розвязати собі руки і знищити ненависне лядське гніздо. Подумати тільки—куди залізло!

Таку добру нагоду, здавало ся, насувала козаччині шведська війна що нависла над Польщею з початком 1635 року. Володислав, як і його батько, мав претенсії на шведську корону, бо його батько був з шведського королівського роду і якийсь час був навіть королем шведським; тому він з великою радістю вхопив ся за сю війну. Збирав ся воюваюти Шведів на морі, а згадавши собі козацькі походи, задумав пустити на них козаків: виписав козацьких майстрів, щоб вони на Нїманї зробили тридцять чайок і наказав зібрати понад реєстр з півтори тисячі козаків в сей похід. Так і зроблено було, і козаки себе й на Балтийськім морі показали не гірше як на Чорнім: Шведи привитали їх з гармать, але гарматні кулі козацьким чайкам не пошкодили, вони кинули ся на шведський корабель, здобули й навели доброго страху на Шведів. Всї дивували ся, як вони на тих малих човнах зносили вітер і бурю і розкидані вітром зараз же знову збирали ся в порядку. Але повоювати тут їм не прийшло ся, бо й тут війна не витанцювала ся і незабаром король сказав козакам вертати на Україну, а чайки поховати про дальшу потребу.

227. Козаки (сучасна гравюра).

Тим часом наУкраїнї козаки, не знаючи, що дїло йде до згоди, сподївали ся, що Польща вплутаеть ся в тяжку війну й не буде мати змоги дуже пильнувати козаччини. Отже задумали саме тепер визволити ся від ненавистного Кодака. Тодішній гетьман козацький Іван Судима несподівано, в ночи напав на Кодацький замок, здобув його, вхопив коменданта й казав розстріляти, иньших вояків порубано й сам замок до решти знищено. Се наробило великого гніву в Польщі. Конєцпольский, що вже вертав ся з шведської війни на Україну, грозив крівавим погромом козакам за таку обиду. Реєстрові козаки, щоб не допустити до війни, постановили видати тяжкому ворогови провідників того нападу на Кодак, Судиму і його близших товаришів-старшину. Адам Кисіль, що був комісаром в справах козацьких, оповідає, що його попередник і старший товариш в сих справах Лукаш Жолкевский (брат гетьмана) крім того й грошима сипнув між козаччину, намовляючи, аби відступила від Сулими. Реєстровцї вхопили Судиму і пятьох його то-варищів і вислали в кайданах до Варшави, а там їх на соймі судили й засудили на смерть. Поляки, навіть неприхильні козакам, дуже жалували, що такі славні вояки згинуть від меча катівського—особливо Судима. Він був довголїтнїм ватажком козацьким, кілька разів був гетьманом, безліч ходив на Турків і нїколи навіть рани на війні не дістав. Мав золоту медалю від папи Павла (що був папою в другім десятилїтю XVII в.), а дістав її за те, що здобувши турецьку галеру і на нїй взявши в неволю багато Турків, триста тих турецьких бранцїв привів до Риму і подарував папі. Сам король силкував ся якось виратувати його від смерти, але не міг. Намовляли Судиму перейти на католицтво, подаючи надію, що се його уратує, і він послухав, але се нічого не помогло: стято його, потім тіло розрубано і повішено на чотирох рогах міських улиць.

Відсилаючи Судиму і його товаришів на смерть, реєстровцї просили і короля ріжних пільг: аби їх старости не кривдили, та й гроші за службу, давно вже не "лачені, аби раз уже їм заплатили. Король обіцяв, та не було чим виплатити, як звичайно; навіть кодацький замок не було чим відновити. Тим часом наказувано козакам, аби на море не йшли й своєвільних пильнуваліі. Але се приходилось їм все тяжше. бо не тільки виписчики, а й реєстрові козаки все більше почали бунтувати ся, жалуючи ся, що від них служби й послуху хочуть а грошей не платять і від утисків панських і старостинських не дають оборони. Кисіль, що був тодї комісаром, старав ся підтримувати порядок, прикладом Жолкевского роздаючи гроші між старшину, аби гамувала „чернь" козацьку. Тодішній гетьман Томи-ленко і писар військовий Онушкевич теж старали ся гамувати як могли; але козаччина бунтувала ся, особливо козаки правобічні: Черкаський і Чигиринський полк, а головним привідцею невдоволення був Павлюк Бут.

На хвилю заняли козаків справи кримські. Хан тодїшнїй Інает-герай, збунтувавши ся на султана, теж як колись Шагін-герай, намовляв козаків, аби разом з ним ішли воювати Турків і їх підручників. Козаччина своєвільна з Павлюком справді рушила в Крим і се трохи протягло спокій на Українї. Але вернувши ся з кримського походу на Запороже на весну 1637 р. Павлюк почав відти підіймати козаччину. Уже тепер і гроші, привезені нарешті королівськими комісарами, не богато поправили: реєстровцї підносили ріжні жалї, Павлюк намовляв їх підіймати ся, доходити своїх правд, инакше грозив, що буде їм біда від повстання.

229. Адам Кисіль (портрет пізнїиший, як він уже був воєводою київським).

Армату козацьку Павлюківцї захопили й забрали на Запороже. Томиленко намовляв, аби не бунтували ся, але сам нічим не виступав против них, і його підозрівали, що він сам до Павлюка хилить ся. Тодї реєстровцї скинули Томиленка й вибрали старшим Саву Кононовича, полковника переяславського, яко більш певного— але се послужило тільки початком до повстання. Павлюк вислав на волость своїх полковників Кирпа Скидана і Семена Биховця з листами, закликаючи козаків, мішан і всякого стану людей, аби підіймали ся й ішли до війська, „а тих зрадників, що їм пан Жолкевский обіди, вечері й бенкети справляв, а за то йрму наших товаришів повидавали" — аби не тримали ся й не боронили. Козаки підняли ся; Кононовича й Онушкевича з старшиною вхопили й відвезли до Павлюка, що стояв під Боровицею, за Черкасами; тут їх