Роберт Шеклі - Остання збірка

на своїх зміях, що однієї ночі встромиш у мене ніж уві сні.

— Ніколи, — промовила вона. — Але годі про це. Я хочу все забути. Не думаю, що це трапиться знову. А ти?

— Сподіваюсь, що ні.

Вона потягнулася через нього, вимкнула світло, поцілувала його й заплющила очі.

За кілька хвилин вона повернулася на бік. За півгодини знову перекотилася на спину, пробурмотіла щось нерозбірливе й заспокоїлася. Ще через двадцять хвилин вона знизала плечем, але загалом лежала нерухомо.

Її чоловік лежав поруч темною масою, припіднявшись на лікті. Він лежав у темряві, думав, дослухаючись до її подиху й цокання годинника. Потім ліг на спину й випростався.

Він повільно розв'язав зав'язки своєї піжами, потягнув за одну з них, поки та не витяглася на сантиметрів тридцять. Потім відкинув ковдру й дуже обережно присунувся до неї із зав'язкою у руці, прислухаючись до її дихання. Він поклав зав'язку їй на руку. Дуже повільно, сантиметр за сантиметром, провів шнурком уздовж її руки.

Невдовзі вона застогнала.

Абсолютна зброя

Едселові страшенно кортіло когось убити. Разом із Парком та Факсоном вони змарнували три тижні в цій частині мертвої пустелі, розкопуючи кожний курган, який траплявся у них на шляху, і, нічого не знайшовши, бралися до наступного. Коротке марсіанське літо закінчувалося, щодня ставало трохи холодніше. Нерви Едсела, і в кращі часи не надто міцні, геть розхиталися. Коротун Факсон не втрачав гумору, мріючи про купу грошей, які вони отримають, коли знайдуть зброю, а Парк мовчки йшов за ними, немов залізний, не вимовляючи ані слова, якщо до нього не зверталися.

Едсел відчував, що довго не витримає. Вони розкопали черговий курган і знову не знайшли нічого схожого на забуту зброю марсіан. Водянисте сонце, здавалось, витріщається на них, на неймовірно блакитному небі було видно великі зірки. Крізь теплозахисний скафандр Едсела почав просочуватися вечірній холодок, охолоджуючи його суглоби й сковуючи м'язи.

Раптом Едсела охопило нестримне бажання вбити Парка. Цей мовчазний хлопець не подобався йому ще відтоді, як вони на Землі організували своє партнерство. Він ненавидів його більше, ніж зневажав Факсона.

Едсел зупинився.

— Ти знаєш, куди ми йдемо? — запитав він Парка, погрозливо низьким голосом.

Парк недбало знизав плечима. Його бліде, худе обличчя не виражало жодних емоцій.

— Я до кого звертаюсь? — повторив Едсел. Парк знову знизав плечима.

«Кулю в голову», — вирішив Едсел, намацуючи рукою пістолет.

— Чекай! — благаючим тоном промовив Факсон, стаючи між ними. — Не казися, Едселе. Лишень подумай, які гроші ми отримаємо, коли знайдемо зброю! — Від цієї думки очі коротуна спалахнули. -Вона десь тут. Можливо, в наступному кургані.

Едсел завагався й пильно поглянув на Парка. У цю мить йому понад усе хотілося вбивати. Якби там, на Землі, коли вони домовлялися, він знав, що все обернеться саме так... Тоді все здавалося простим. У нього був диск, на якому... інформація про те, де сховано склад легендарної зброї марсіан. Парк умів читати марсіанські тексти, а Факсон дав гроші для організації експедиції. Едселові здавалося, що їм треба лише долетіти до Марса й зробити кілька кроків до місця, де сховано зброю.

Перед цим Едсел жодного разу не залишав Землю. Він не сподівався, що доведеться тижнями мерзнути, голодувати, харчуючись концентратами, долати запаморочення від розрідженого повітря зі збагачувача. Він не думав тоді про рани, біль у м'язах, про

406

необхідність продиратися крізь густі марсіанські зарості.

Він думав лише про те, скільки заплатить йому уряд, будь-який уряд, за цю легендарну зброю.

— Даруйте, — сказав Едсел, раптом опанувавши себе, — це місце діє мені на нерви. Вибач, Парку, що я зірвався. Ходімо далі.

Парк кивнув і рушив далі. Факсон зітхнув з полегшенням і теж пішов слідом.

«Зрештою, — подумав Едсел, — убити їх можна коли завгодно».

Вони знайшли потрібний курган надвечір, саме тоді, коли терпіння Едсела вичерпалося. Це була дивна масивна споруда, точнісінько така, як вказано на диску. Під кількасантиметровим шаром бруду блиснув метал. Вони стерли бруд і знайшли двері.

— Чекайте, я їх висаджу, — сказав Едсел, витягаючи пістолет.

Парк відтіснив його, повернув ручку й відчинив двері. Усередині було величезне приміщення, а в ньому, виблискуючи, ряд за рядом, лежала легендарна забута зброя марсіан, загублені в лабіринтах часу артефакти марсіанської цивілізації.

Усі троє якийсь час стояли й розглядалися. Це була скарбниця, від пошуків якої люди майже відмовилися. Відтоді, як людина вперше висадилася на Марсі, руїни великих міст були ретельно вивчені. По всій рівнині лежали знищені машини, інструменти та прилади — все вказувало на розвинену цивілізацію, яка на тисячі років випередила земну. Після ретельної розшифровки текстів стало зрозуміло, що по всій планеті точилися жорстокі війни. Але записи уривалися, в них не було жодної згадки про те, що сталося з марсіанами. Уже кілька тисяч років на Марсі не було жодної розумної істоти, якимось чином тут було знищене все, що рухалося.

Здавалося, марсіани забрали свою зброю із собою. Едсел знав, що ця зброя цінувалася на вагу чистого радію. Рівної їй не було в усьому світі.

Вони зайшли всередину. Едсел підняв перше, що трапилося під руку. Схоже на пістолет 45-го калібру, тільки більший. Він підійшов до дверей і спрямував зброю на кущ, що ріс неподалік.

— Не стріляй! — сказав Факсон, коли Едсел прицілився. — Воно може мати віддачу або щось інше. Нехай цим займаються люди з уряду, коли ми все це продамо.

Едсел натиснув спусковий гачок. Кущ, який ріс у двадцяти метрах від входу, зник у яскраво-червоному спалаху.

— Непогано, — зауважив Едсел, погладжуючи пістолет. Він поклав його на підлогу й узяв наступний.

— Будь ласка, Едселе, — сказав Факсон, благально дивлячись на нього, — не треба нічого випробовувати. Ти можеш увімкнути атомну бомбу або щось інше.

— Замовкни, — сказав Едсел, шукаючи спусковий механізм нової зброї.

— Більше не стріляй, — благав Факсон. Він поглянув на Парка, шукаючи підтримки, але той мовчки дивився на Едсела.

— Можливо, щось із того, що тут лежить, винищило всю марсіанську расу. Ти що, знову хочеш заварити кашу?

Едсел вистрілив і задоволено спостерігав, як вдалині плавиться шматок пустелі.

— Гарна штука! — Він підняв інший інструмент, що нагадував довгий стержень. Едсел забув про холод. Він забавлявся цими блискучими речами й був цілком щасливий.

— Ходімо звідси, — сказав Факсон, прямуючи до дверей.

—