Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Селімовому поясі кинджал. Яке щастя! Блиснуло загострене лезо, але він вчасно впіймав її руку і, незважаючи на розпачливий опір, вирвав його і викинув за вікно. Кинджал блиснув срібним променем і впав на грядку серед квітів. Лезо встромилося в землю, і ще довго тремтів його держак, блимаючи при місячному сяйві діамантами, наче крапельками роси.

Селім випустив Настю і сів на диван, витираючи чоло, потім ляснув у долоні. Ввійшов євнух і, схрестивши руки на грудях, мовчазно очікував наказу.

— Перекажи їй, — кинув Селім, — рано чи пізно вона все'дно належатиме мені. Нащо ж ці примхи й опір?

Євнух уклонився і переклав Насті Селімові слова. Вона глянула на нього очима, повними ненависті, і відрізала:

— Ніколи! Так і скажи своєму володареві.

І Селім зрозумів, що іншої відповіді сьогодні не буде. Роздратовано вдарив він кулаком по дивану і вийшов.

Минали дні, а Настин опір не меншав. Селім уже не намагався взяти її силоміць, але щовечора приходив до сералю і довго сидів біля неї, курив наргіле і, вивчивши кілька українських слів, повторював:

— Насте — троянда! 3апашна й колюча троянда. Солодко дихати її ароматом, але чому вона холодна, як медуза, і як медуза опікає своєю красою?

Настя мовчала й байдуже відверталася, нібито не до неї були його слова. І Селім мимоволі губився. Вперше за своє життя бачив він таку байдужість. Упертість, жах — це було зрозуміло, але байдужість — ні. Для Насті він не існував, ніби замість живої істоти перед нею була порожнеча.

Він надсилав їй пишні оздоби й подарунки. Венеціанські й перські купці приносили їй коштовні мережива, обручки найтоншої роботи, шовковий газ, прозорий, як ранкова імла над морем, усипаний діамантами, ніби оббризканий росою. Настя байдуже переглядала все, наче книжку з малюнками, і відсилала купців, не залишаючи собі нічого.

Тоді приходили садівники, прикрашували її покої гірляндами зелені, приносили китиці рідких квітів і кошики смуглявих персиків, прозорих виноградних грон, синій інжир і свіжий мигдаль. Настя нюхала квіти й відверталася. Все це було таке чуже, таке відмінне від рідного степу, від безмежно дорогої рідної батьківщини.

І Селім божеволів. У розпачі наказував він привезти з-за гір степових, сором'язливих квітів: рум'янок, медуницi, червоної калини, чебрецю й ковилю. Настя рвучко пригорнула їх до себе, довго плакала над ними, цілуючи напівзів'ялі пелюстки, але коли Селім наближався до неї, ставала ще мовчазнішою і відчуженішою.

Селімові западав під ногами грунт. Він відчував, що сам стане невільником своєї бранки, що покохав уперше за своє життя. Він наказав двірському поетові складати на пошану Насті газелі [158] та рабайяти [159] на зразок творів Газі-Герай хана [160], Омара Хайями та Хаканія [161] — і поет щовечора приносив йому нові пісні; написані арабською в'яззю на довгих згортках пергаменту, але Настя презирливо зиркала на ці згортки, а коли євнух ламаною польською мовою спробував перекласти їй складні витончені метафори двірського поета, обурено тупнула ногою й вигукнула:

— Ану, геть звідси! Не розумію і не хочу розуміти, що тут надряпано! І без того все мені тут остогидло.

І Селім вигнав улюбленого поета, а вірші його кинув у вогонь. Він наказав своїм колишнім одаликам прислуговувати Насті і вчити її по-татарському і здивовано помітив, що вчиться вона охоче, навіть намагається вимовляти як справжня татарка. За місяць Настя так призвичаїлася до татарської мови, що Селім заговорив із нею одверто:

— Я пильную і шаную тебе, як квітку, створіння аллахове. Чому ж ти така жорстока до мене?

— Я вільна жінка, — гордо відповіла Настя, — а вільна людина ненавидить того, хто купив її за гроші і держить у неволі.

І знов пішов Селім, розгублений і збентежений. Відчинити свій палац і перетворити свій побут на європейський, як у греків та генуезьких купців, він не міг: весь мусульманський світ повстав би проти нього, як проти віровідступника, та й не наважився б він піти проти свого закону та звичаю, тому, не знаючи, що робити, викликав відомого шейха, щоб тон дав йому добру пораду.

Вислухавши Селіма, шейх довго мовчав, чи то міркував, чи то удавав, що міркує, щоб надати своїй пораді більшого значення, і нарешті відповів тайнозначно і пишномовно, як всі східні вчені та мудреці:

— Вода м'яка, гнучка і текуча, а камінь нерухомий і твердий. Але минає час — і вода пробиває каміння, вигладжує його, та для цього треба багато часу і ще більше води.

— Хай ворон чекає сторіччя, живлячись мертвячиною, — спалахнув Селім. — А я, як орел, хочу живої крові. Хай мить, тa моя, поки я молодий і поки квітне її дівоча краса.

Шейх ще нижче схилив свою мудру голову і зітхнув:

— Ти відповідаєш, як метелик, що живе один ранок. Не шукай хвилинної насолоди, бо кохання догорить на світанку і білий саван без швів покриє твоє шлюбне ложе. Але кохання — це життя.

— Так що ж мені робити?

— 3робити її господинею свого дому. Хай хоча б у межах його відчує вона свою волю і владу. Привчай її до себе, шануй її, будь покірливий у дрібницях: щоб у головному скорилася вона тобi. Не ображай її земляків і невільників, її віри. Не чіпай ані словом, ані рухом того, що їй дороге. І пам'ятай наш мудрий закон: «Якщо ти хочеш взяти собі дружину з невільниць, — введи її в свій дім, обріж їй нігті, скинь з неї одяг і ім'я рабині, і хай вона сорок днів плаче й сумує за рідною землею, за братами своїми, за матір'ю і за батьком, а потім ввійди донеї, і розділи ложе її, і назви її дружиною своєю перед аллахом і перед людьми».

Селім стенув плечима:

— Вона вже сто сорок днів живе під моєю покрівлею і однаково фиркає на мене, як дика кицька.

— Якщо камінь твердий, — треба більше води, — невловимо посміхнувся шейх і підвівся з місця.

На тому й закінчилася їх розмова. Шейх повернувся до себе, діставши багатющий вакуф [162], а Селім хоч спочатку й обурився, — вирішив скоритися шейхові.

Він більше не докучав Насті своїм коханням, але дозволив невільникам-козакам святкувати неділю й дав їм кращу їжу, а коли Настя зустрічала його привітніше, — сипались на них нові милості.

— І Настя повільно й непомітно перестала дивитися на нього, як на недолюдка, проте суворо відштовхувала кожен натяк на зближення. Перед Селімовими очима нібито замайоріла надія, що Настин опір незабаром розстане, але султан, викликав його до Стамбула. й