Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

Чимало ще міг би я переповісти, багато чого витягти на обзір з-під пороху літ. Але який з того хосен? Много говорити ‒ мало слухати. У нас тут кажуть: говори коротко, але густо. От і просіюю через густе сито задавнені свої приключки.

…Душа моя тоді спурхнула в студенисте небо, вхопила затхлого повітря, покружляла над неприютною болотистою ширінню, оглянулася на понівечене своє пристанище ‒ моє тіло і знехотя повернула назад. Два розсічені «0» знову злилися в число нескінченності «8», між ними викресалася іскра, і життя моє затеплилося в новій тяглості.

Протинаючи пам'яттю часові сувої, вертаюся під гаряче сонце і духотні зорі Ефеса і бачу себе немовби збоку, наче стороннього чоловіка ‒ пропаленого до чорноти, ґудзуватого, як корінь акації, стоншеного хворобою і роботою, зануреного в себе. Я ‒ босий, у якомусь лахмітті і в злежаній баранячий шапці, яку не скидаю навіть на ніч. Так легше голові. Я йду за волом по колу, за півроку ми вибили з ним колію в черленуватій землі дворища. Сивий віл крутить колесо з лотоками, якими схлюпує вода в кам'яне корито. Увечері я буду поливати нею дерева й винні корчі. Від безнастанного кружного ходіння голова йде обертом і тріщить. Але я знаю: це не в голові, це тріщать цикади, зеленуваті бабки в листі; так вони остуджують себе крильцями. Я ж освіжаю себе теплуватою водою, і то лише тоді, коли напуваю вола. Вода дорога. Воду продають, її розвозять вулицями Ефеса в шкіряних боченятах, розносять на плечах у чималих мідних глеках афтабе. Тут усе продається.

За нами, під'яремними роботарями, поглядає коротконогий Назмі. Він не має пальців на правиці, та культя його б'є як дубець. Спочатку він б'є, а потім каже ‒ за що. Коли не лінується говорити. Я його розумію, на цьому сонцежарі шкода тратити сили ще й на слова. Назмі злий, як усі, що вернулися з воєн. Злість ‒ від страху. Там, на Вкраїні, він залишив пальці, вухо і ще дещо, про що всі мовлять з приглушеним сміхом. То як йому не бути злим на гяурів-невірних? Інколи він прив'язує до культі ятаган і вимахує ним, наче мотовилом, січе просяні снопи. Тоді його очі запливають кров'ю і незмигно, по-котячому слідкують за нами. Його шабля прагне м'яса, а не солом'яної січки. Я намагаюся тоді не зустрічатися з ним поглядом. Я навчений не заглядати в очі скажених псів і навісних людей.

Назмі був нашим погоничем, а ми його бидлом. Канчуком піднімав нас, коли ще й цикади німіли. Насипав у ночви запарене зерно з баклажанами, ми розхапували їжу в жмені й роти і бігли до своєї роботи. Наздоганяв нас луск батога й нервозний зик Назмі: «Чекаєте, що тіні самі підуть поперед вас?!» Якщо ми щось і чекали, то тільки вечора. Аби, задуривши безперестанний голод жменькою-другою висівок з гичкою, повалитися на паркі очеретяні лежанки.

Сон! Він ‒ єдина втіха й короткий прихисток облудної свободи раба. Саме тут я запізніло пізнав науку Ліня. Тут я навчився спати, ощаджувати сили, віддавати короткій дрімоті кожну вільну мить. Я спав і чекав. Я, учень Гречина й Божого Симка, вчився тут новій правді: якщо не маєш того, що любиш, то полюби те, що маєш. І знайди крихти радості в нехитрих дрібничках ‒ цій живій росі нашого буденного повсякдення. Плід айви, що тулиться жіночою щокою, збудливий запах тминного поля, позолочене черевце ящірки в арику, заколисуюче зузніння муедзина, бритвений погляд очей з прорізу хустки, мурмотіння дервіша, що прийшов проти п'ятниці за милостинею: «Якою рукою даєш ‒ такою дістанеш». Це він дякує господареві. Я не маю що йому дати, але веселий дідок, шкандибаючи мимо, не минає словом: «І для тебе в Бога знайдуться гарні штани…» ‒ А очі сміються, зотлілі від старості і теплі-теплі, як нагорнутий на ніч попіл.

Дервіші полюбляють сюди стукати, бо тут живе поважний мулла Шібаб. Хоча серб Гойко, мій подільник, і бурчить, що в мулли хліб ‒ як у мурашки око.

Наш старий газда дервішів охоче наділяє. Не те, що нас. Але мені він до дяки. І тим, що нікому не лізе в зуби, як інші, з командами, і тим, що вечори збавляє за товстими книгами, і сам щось мережить дрібними вузликами. Ще більше я привернувся до нього після того, як Назмі вчергове гупнув мене культею в груди, а старий лінькувато запитав його: «Чому ти вдарив його двічі?» ‒ «А що, хіба треба було вдарити тричі, поважний Шібабе?» ‒ «Ні, породистій худобі досить одного удару». ‒ «Чим породистий цей гяур?» ‒ «А ти заглянь йому в очі ‒ вони не просять. Це очі чоловіка, який дає». ‒ «Овва, ба що годен дати цей шолудивий пес?» ‒ «Кожен може щось дати. Навіть ти, нерозумний Назмі. Хоча й не здогадуєшся про це».

Щоранку я відносив йому свіжу воду з першої цебрини. Він заливав окропом терпкі зелені листки і пив золотистої барви водицю. Чай називається. Якось за тим чаєм ага Шібаб обізвався до мене: «Доки ти будеш носити цю облізлу шапку?»

«Довго, я ж на голові не ходжу».

Він уперше зміряв мене зацікавленим поглядом: «Вона ж геть дірява».

«Нічого, зате вдень вітерець освіжає голову, а вночі через дірки видко зорі в небі».

«Може, й видко, та небо дірками не привернеш. Небо саме ошатне, то й нас такими хоче видіти».

«Даруйте, превелебний Шібабе, але в мене жодної своєї речі, крім шапки, немає».

«Хіба? Я бачив, коли привезли тебе понівеченого, ще й мальовидло якесь на шворці».

«Це не річ. Це помічний образок, якого намалював мій учитель».

«Це ваш Муса… чи Іса?»

«Ні, святий Панкратій, що скріплює духом у митарствах».

«Хе, ти гадаєш, що розмальована дощечка може людині помогти?»

«Я не гадаю, я знаю, відчуваю».

«Що ж, на недоумка ти не схожий. Справді, не можна не згодитися зі словами вашого пророка: по вірі своїй матимете. За віру хвалю, але як шанувати пусте мальовидло ‒ не розумію».

«Ласкавий пане, хіба ви не припускаєте, що Творець може допомогти й людині в творінні її скусних рук? Підтримати її в красній роботі».

«Що верзеш?! Намальоване смертним є мертве, він ніколи не вдихне в це живу душу. То нащо тоді рукоблудити, творячи мертві подоби?! Іди й роби своє, а Аллаху залиш робити своє. Він не потребує помічників на землі».

«Ще й як потребує», ‒