Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

— Будь ласка, йди під душ. Потім перевдягнешся в чисте, — сказав мені Барсело. — Якщо ти повернешся додому в такому вигляді, твій батько дістане серцевий напад.

— Добре. Зі мною все гаразд.

— У такому разі перестань тремтіти. Іди-но, у ванній є гаряча вода. Ти знаєш дорогу. Я зателефоную твоєму батькові й скажу йому... ну, я ще не знаю, що йому скажу. Вигадаю щось.

Я кивнув.

— Це й досі ще твій дім, Даніелю, — кинув мені вслід Барсело, коли я вже підвівся, щоб іти до ванної. — Нам тебе не вистачало.

Ванну кімнату я знайшов, але не знайшов, де вмикається світло. Скинув свій брудний, заляпаний кров’ю одяг і вліз у королівську ванну. Перлинне світло сочилося крізь вікно, що виходило на патіо; цього світла вистачало, щоб бачити обриси кімнати й візерунки емальованих кахлів на підлозі та стінах. Вода виявилася приємно гарячою — не те що в нашій скромній ванній кімнаті на вулиці Св. Анни; відчуття було таке, немов я в розкішному готелі (хоча бувати в готелях мені насправді досі не доводилося).

Кілька хвилин я стояв під паруючими струменями душу, а у вухах моїх досі молотком відбивалося відлуння ударів, що півгодини тому сипалися на Ферміна. Я не міг викинути з голови обличчя поліціянта, який тримав мене.

Через певний час я помітив, що вода стає дедалі прохолоднішою, й припустив, що ресурси господарського бойлера виснажуються. Коли витекла остання крапля ледь теплої води, я закрутив кран. Пара сріблястими нитками огортала моє тіло. Крізь душову фіранку я помітив постать, яка стояла біля дверей, — постать із сяючими, мов у кішки, очима.

— Можеш виходити. Нема про що турбуватися, Даніелю. Попри всі мої пороки, я досі не здатна бачити тебе.

— Привіт, Кларо.

Вона подала мені чистий рушник. Я простягнув руку, взяв і загорнувся в нього із сором’язливістю школярки. Навіть у паруючій темряві я бачив, що Клара всміхається, вгадавши мій жест.

— Я не чув, як ти увійшла.

— А я не стукала у двері. Чому ти приймаєш душ у темряві?

— Звідки ти знаєш, що немає світла?

— Лампочка не дзижчить, — відповіла вона. — А ти... ти тоді навіть не прийшов попрощатися.

«Ні, я таки приходив, — подумав я, — то ти була зайнята».

Слова заклякли в мене на вустах; їх ворожість здалася недоречною, сміховинною.

— Вибач.

Я вийшов із ванни й став на килимок. У повітрі жевріли цяточки срібла. Тьмяне світло з вікна кидало білу вуаль на Кларине обличчя. Вона анітрохи не змінилася. Мені не допомогли й чотири роки розлуки.

— У тебе змінився голос, — зазначила вона. — І ти сам теж змінився, Даніелю.

— Я такий самий дурень, як і раніше, якщо ти це маєш на увазі.

«І ще більший боягуз», — додав я подумки.

У неї досі була та сама ламана усмішка, яка завдавала мені болю навіть у напівтемряві.

Клара простягла руку, і я, як і вісім років тому в бібліотеці, відразу збагнув її рух. Поклав її руку на своє вологе обличчя й відчув, як її пальці відкривають мене знов. Її губи мовчки ворушилися.

— Я ніколи не бажала тебе скривдити, Даніелю. Пробач мені.

Я взяв її руку й поцілував у темряві.

— Ні, це ти маєш мені пробачити.

Мелодраматичний ефект зруйнувала Бернарда, просунувши голову у двері. Хоч вона й була вже добряче напідпитку, та побачила, що світло вимкнене, а я — оголений, мокрий — тримаю Кларину руку біля своїх губ.

— Заради Христа, паничу Даніелю, невже ви сорому не маєте? Ісусе, Маріє та Йосифе! Дехто ніколи не навчиться...

Збентежена, Бернарда швидко відступила, й мені лишалося сподіватися, що протверезівши, вона забуде побачене, як забувають сни.

Клара зробила кілька кроків назад і простягнула мені одяг.

— Дядько передав тобі цей костюм. Він сам носив його замолоду. Каже, що ти вже достатньо виріс. Залишаю тебе, щоб ти вбрався. Мені не слід було заходити без стуку.

Я взяв запропонований одяг. Неквапливо натяг білизну, що пахла свіжістю та теплом, потім блідо-рожеву бавовняну сорочку, шкарпетки, жилет, штани й піджак. Поглянув на себе у дзеркало: я скидався на похмурого комівояжера.

Коли я повернувся на кухню, лікар Сольдевіла вже вийшов із кімнати й саме говорив про стан Ферміна.

— Найгірше позаду, — проголосив він. — Нема чим турбуватися. Такі рани здаються страшнішими, ніж вони є насправді. Вашому приятелеві зламано ліву руку й два ребра, він втратив три зуби, дістав багато синців та подряпин. Але, на щастя, жодної внутрішньої кровотечі ані симптомів пошкодження мозку я не виявив. Під одежею пацієнт носив згорнуті газети — як він каже, аби не мерзнути, а також для того, щоб підкреслити свою фігуру; ці газети послужили йому за щит і значно пом’якшили удари. Кілька хвилин тому пацієнт прийшов до тями й попросив мене переказати, що почувається він як двадцятирічний, бажає сандвіч із кров’яною ковбасою та свіжим часником, лимонних цукерок і плитку шоколаду. Не маю на це жодного заперечення, хоча вважаю, що краще почати з фруктового соку, йогурту і, можливо, з вареного рису. Крім того, він навів мені ще один доказ своєї сили та здоров’я: він твердить, що коли сестра Ампаріто накладала йому на ногу шви, у нього почалася ерекція, схожа на айсберг.

— О, він справжній чоловік, — пробурмотіла Бернарда.

— Коли можна його побачити? — спитав я.

— Тільки не зараз. Можливо, вранці. Йому слід трохи відпочити, щонайменше до завтра. Я б волів забрати його до шпиталю «Дель Мар», щоб йому про всяк випадок зробили томограму. Але, гадаю, ви можете бути впевнені: за кілька днів пан Ромеро де Торрес буде як нова копійка. Судячи з рубців на його тілі, цей чоловік виходив і не з таких халеп. Він справжній борець за життя. Якщо вам знадобиться копія висновку, щоб звернутися до поліції...

— У цьому немає потреби, — перервав я.

— Юначе, дозвольте вас попередити, що це може бути дуже серйозно. Слід негайно повідомити поліцію.

Барсело уважно дивився на мене. Я поглянув на нього, й він кивнув.

— Ще є час, докторе, не хвилюйтесь, — сказав пан Ґуставо. — Зараз важливо пересвідчитись, що з пацієнтом усе гаразд. Я сам повідомлю поліцію завтра вранці. Навіть представники влади вночі мають право на спокій і тишу.

Було очевидно, що лікар