Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

мордами і з очима, як жар. Оскаженівши від голоду, вони були жахливі й нездоланні. Їх не могла спинити ніяка сила. Після першого наскоку на запряжених собак вони їх відкинули до скелі. На Бека налетіло троє, і в млин ока його морда й плече були покусані й пошматовані. Галас стояв жахливий. Біллі, як і завжди, страшенно скавучав. Дейв та Солекс, поранені, заюшені кров'ю, одважно билися поруч. Джо, мов той демон, шматував усе навкруги. Він учепився зубами в передню лапу одного з чужих і перекусив йому кістку. Хитрун Пайк напавсь на покалічену тварину й зразу перегриз їй горлянку. Бек зітнувся із своїм супротивником і прокусив йому яремну жилу. З неї линула кров і забризкала його чисто всього. Відчуваючи смак ще теплої крові в себе на язиці, він зовсім ошаленів. Але коли він кинувся на другого ворога, чиїсь зуби вгородились йому в горло. Це Шпіц по-зрадницькому напав на нього збоку.

Перро та Франсуа, звільнивши частину табору, підбігли на допомогу своїм кудлачам. Дика хвиля зголоднілих псів відлинула перед ними. Бек скинув із себе ворога. Але це була одна тільки коротка мить, Люди мусили вернутись рятувати харчі, а зголоднілі собаки знову напали. Біллі з одчайдушною відвагою проскочив крізь усю гущу й погнав льодом уперед по озеру. За ним услід помчали Пайк і Даб, далі й решта кудлачів. Бек повернувся, щоб і собі туди бігти, на лід, коли це краєчком ока помітив, що на нього мчить Шпіц, з певним наміром перекинути його. Збитий з ніг, він би зразу опинився під цілою купою голодних собак і неминуче б загинув. Бек напружив свої сили, відкинув Шпіца й побіг услід за товаришами вперед.

Пізніше всі дев'ятеро собак зібралися докупи й заховались у лісі. За ними ніхто вже не гнався, але вони були в кепському стані. Не було й жодного, не покусаного в чотирьох чи п'ятьох місцях, а деякі були поранені дуже серйозно. У Даба покалічено задню лапу, в Доллі — останній кудлач, що його роздобули в Даї, — прокушене горло; Джо втратив одне око, добродушний Біллі мав розпанахане вухо і жалібно скавучав цілу ніч. На світанку, кульгаючи, вони доволоклись назад до табору. Злодійські пси вже повтікали, але Перро й Франсуа були невеселі. Половини харчів не стало. Собаки погризли ремені, що ними зв'язували санки, і навіть брезент. Ніщо не врятувалось від їхніх зубів. Зникла пара мокасинів Перро з лосячої шкури, повигризувано цілі кавалки ремінних посторонків, з'їдено навіть цілих два фути ременю з батога Франсуа. Погонич перестав похнюплено роздивлятися свого батога і перевів погляд на поранені собаки.

— Ну, голуб'ята мої, — сказав він ласкаво, — а що коли ви всі в нас переказитесь?.. Чорт, стільки покусів!.. Невже ви справді можете показитись? Що ти скажеш на це, Перро?

Кур'єр непевно похитав головою. До Доусона було ще чотириста миль. Бракувало тільки, щоб серед його собак справді почався сказ! Минуло зо дві години напруженої роботи разом із прокльонами та лайкою, аж поки нарешті збрую полагоджено і поранені собаки рушили в дорогу, з великими труднощами посуваючись уперед. Це була найважча частина дороги, що їм довелося переходити, і найважча взагалі ділянка аж до самого Доусона.

Річка Тридцята Миля була вільна від криги. Вода в ній була дуже бурхлива і не боялась морозів, а лід тримався тільки попід берегом, де течія не така прудка, та в невеличких затоках. Треба було шість день виснажливої важкої праці, щоб пройти тих тридцять жахливих миль. Вони були справді жахливі, бо кожний крок загрожував смертю і людям, і собакам. Разів із дванадцять Перро, що йшов попереду й намацував дорогу, завалювався під кригу, і вирятовувала його тільки довга жердина в руках. Він ніс її так, що, коли провалювався, то жердина лягала поперек ополонки, і він міг за неї триматись. Стояли гостро-холодні дні, термометр показував п'ятдесят під нулем, і щоразу, як ДІерро завалювався в воду, мусили зараз же розкладати вогонь і сушитись, щоб не застудитися на смерть.

Але нічого не могло його ні злякати, ані спинити. Через те його й настановлено урядовим кур'єром. Він не боявся ніякої небезпеки; від світанку до темної ночі, підставляючи хоч під який мороз своє маленьке сухорляве лице, він переривався і йшов уперед крижаною смугою, що тяглася вподовж непривітних берегів. Лід угинався й тріщав під ногами і такий був непевний, що вони не насмілювались і на хвилину спинитись. Одного разу санки завалились, потягнувши за собою Дейва і Бека. Собаки вже мало не захлинулись і напівзамерзли, коли їх витягли з води. Щоб урятувати купальників, як завжди, розклали вогонь. Шерсть їм узялася кригою, і, доки та крига не відтанула, їх увесь час ганяли навколо вогню і так близько, що часом навіть шерсть займалася.

Інший раз провалився Шпіц і потяг за собою весь запряг аж до Бека. Напруживши всі сили, Бек упирався, хоч передні лапи йому сковзалися на льоду, що вгинався й тріщав. Дейв, запряжений за ним, так само напинався скільки мога, щоб утриматись, а за санками був Франсуа, і він тяг назад усіх собак з такою силою, що аж сухожилля йому тріщали.

Трапилося ще й таке. Ішли, як і ввесь час, тонким льодом. Враз лід проломився і спереду і ззаду санок. Єдщщм порятунком була скеля. Перро перший якимсь чудом видерся на неї, а Франсуа молився про таке чудо для себе й для собак. Усі батоги, ремені, збруя — усе було позв'язувано в один моїтуз, і за його допомогою витягли на скелю насамперед собак, одного по одному, а тоді поклажу й санки. Франсуа виліз останній. Знайшовши зручне місце для спуску, за допомогою цього ж самого мотуза спустилися вниз. Ніч настигла їх знову на річці, а за цілий цей день вони пройшли не більше, як чверть милі.

Починаючи з Хуталінква, лід був грубий, але Бек уже геть знесилився, та й інші собаки почували себе мало чим краще. Проте Перро, щоб надолужити згаяний час, гнав їх, як і раніше, зрання допізна все вперед. Першого дня вони пройшли тридцять п'ять миль до Великого Лосося; другого дня пройшли ще стільки ж і дісталися до Малого Лосося; третього дня покрили сорок миль і були вже на підході до порогів П'яти Пальців.

У Бека ноги не були такі дужі й міцні, як у тих собак, що з ним бігли. Після багатьох поколінь свійських предків, починаючи з найдавнішого дикого пращура, що