Ю. Несбе - Син

лаштувався встати, коли раптом дістав штурхана в бік і впав, водночас почувши, як чоловік волає:

– Паняй! Ходу!

Симон зумів швидко перевернутись і наставив пістолет на чоловіка, але той уже й сам упав на коліна і заклав руки за голову на знак повної капітуляції. Мотор запустився на таких високих обертах, що колеса завищали, здираючи гуму об асфальт. Симон крутнувся на інший бік і встиг побачити голови в кабіні: дівчат явно ховали у самому фургоні.

– Стій! Поліція!

Симон спробував звестись на ноги, але різкий пекучий біль перешкодив йому – мерзотник, мабуть, зламав йому ребро. І перш ніж Симон зміг націлити свій пістолет, фургон уже вилітав із закапелка. Нехай йому грець!

Бабахнуло, і почувся брязкіт розбитого скла.

Верескнув різко зупинений мотор.

– Стій, де стоїш! – наказав Симон і застогнав.

Він підвівся і похитуючись вийшов з дверей.

Фургон зупинився. Зсередини долинали зойки і шалений гавкіт.

Але в пам’яті Симона закарбувалася з тієї ночі картина в кабіні фургона і сцена безпосередньо перед нею. Карі Адель у довгому чорному шкіряному пальті стояла в світлі фар фургона, який тепер залишився без вітрового скла. Приклад карабіна надійно упирався в її плече, одна рука була ще пальцем на спусковому гачку, а інша підтримувала ствол, з якого ще тягнувся димок.

Симон підійшов до кабіни фургона і відчинив двері з боку водія.

– Поліція!

Водій не відповів. Він непорушно дивився просто перед себе, схоже, перебуваючи в шоку, а з лоба йому капала кров. Його стегна були засипані битим склом. Незважаючи на біль у боці, Симон витяг водія з кабіни і поклав на землю.

– Пикою в асфальт і руки за голову! Хутко!

Він обійшов фургон і зробив те саме з отетерілим чоловіком, що був на пасажирському сидінні.

Симон і Карі підійшли до бокових розсувних дверей фургона. Зсередини долинало собаче скавучання і гавкіт. Симон схопив ручку дверей, і Карі стала перед ним з карабіном напереваги.

– Схоже, тварюка чимала, – сказав Симон. – Може, варто зробити ще один крок назад?

Вона кивнула і зробила так, як він радив. Тоді він рвонув двері.

З фургона вискочило біле чудовисько і з роззявленою пащею стрибнуло просто на Карі. Це сталося так блискавично, що вона не мала шансу застосувати свою зброю. Пес ляпнувся на землю перед нею і завмер бездиханний.

Симон ошелешено глянув на свою руку з пістолетом, що курився.

– Дякую, – сказала Карі.

Вони повернулись назад до фургона. Зсередини на них дивились кілька пар переляканих широко розплющених очей.

– Поліція, – сказав Симон.

І, побачивши з виразу очей, що ця інформація не розцінюється, як беззастережно добра новина, додав:

– Добра поліція. Ми – на вашому боці.

Потім він дістав мобільний телефон і набрав номер. Приклав мобільний до вуха і подивився на Карі.

– Ти не могла б зателефонувати у відділок і попросити їх, щоб надіслали дві-три патрульні машини?

– А ти куди дзвониш?

– У ЗМІ.

Розділ 30

Над Енерхауґеном уже займався світанок, а репортери й досі розпитували та фотографували визволених бранок, яким видали шерстяні ковдри і чай, який Карі заварила на кухні. Троє з репортерів не відступали від Симона, сподіваючись витягти з нього більше подробиць.

– Ні, ми не знаємо, чи хтось іще стоїть за цим злочином, крім тих осіб, що ми їх заарештували цієї ночі, – повторив Симон. – Так, ви правильно зрозуміли, що рейд за цією адресою був здійснений нами за інформацією з анонімного джерела.

– Ви неодмінно мусили вбити невинну тварину? – запитала жінка-журналіст, киваючи в бік мертвого пса, якого Карі накрила ковдрою з будинку.

– Він кинувся на нас, – сказав Симон.

– Пф, кинувся! – пирхнула вона. – Двоє дорослих проти одного песика? Невже б ви не знайшли способу угамувати його?

– Загибель живої істоти – це завжди сумно, – сказав Симон, усвідомлюючи, що говорить не те, що слід, але нездатний зупинитися, раз почавши, – але з огляду на те, що середня тривалість життя собаки зворотно пропорційна його розмірам, ви можете переконатися – якщо зазирнете під ковдру, – що цьому собаці, так чи інак, недовго залишалося жити.

Сталсберґ, старший репортер поліційної хроніки, якому першому зателефонував Симон, посміхнувся.

На пагорб неподалік виїхав позашляховик поліції і припаркувався позаду патрульної машини, на якій, діючи Симону на нерви, досі блимав синій маячок на даху.

– Але замість того, щоб повторно ставити мені ті самі запитання, я пропонував би вам побалакати з начальником поліції.

Симон кивнув у бік позашляховика, і журналісти обернулися в той бік. З джипа вийшов високий стрункий чоловік із зачесаним назад ріденьким волоссям, у прямокутних окулярах без оправи. Він випростався і здивовано подивився на журналістів, що швидко попрямували до нього.

– Вітаємо з успішними арештами, комісаре Парр, – почав Сталсберґ. – Чи не моли б ви прокоментувати операцію, що видається певним прогресом у розв’язанні проблеми з торгівлею людьми? Чи можна назвати це проривом?

Симон склав руки на грудях і зустрівся очима з крижаним поглядом Понтія Парра. Той кивнув майже непомітно, тоді перевів погляд на репортера, який поставив запитання.

– Це, поза сумнівом, серйозний крок у боротьбі поліції проти торгівлі людьми. До цього випадку ми завжди підкреслювали, що питанню надаватиметься пріоритет, і, як ви можете бачити на власні очі, дотримання пріоритетності дало відповідні наслідки. Таким чином, залишається привітати старшого інспектора Хефаса і його підлеглих.

Парр перехопив Симона, коли той повертався до своєї машини.

– Симоне, кат тебе забирай, ти що виробляєш?

Однією з рис свого старого друга, якої Симон ніколи не міг осягнути, було те, що голос його ніколи не змінював ні тональності, ні гучності. Сам Парр міг бути веселим або розлюченим, але характеристики його голосу залишались незмінними.

– Свою роботу. Ловлю злочинців.

Симон зупинився, заклав шматочок снусу за верхню губу і запропонував слоїк з тютюном Парру, який у відповідь лише очі закотив. Це був давній жарт, від якого Симон ніколи не втомлювався: Парр зроду не вживав снус і не викурив жодної цигарки в своєму житті.

– Я маю на увазі твою вихватку, – сказав Парр. – Ти знехтував прямим наказом не заходити в будинок за тією адресою, а потім покликав сюди всіх репортерів Осло. Навіщо?

Симон стенув плечима.

– Я подумав, що нам не завадить сприятливе висвітлення в пресі. До речі, репортери тут не всі, а тільки ті, хто працював у нічну зміну. І я дуже радий, що ми дійшли згоди щодо вирішальної ролі оцінки ситуації офіцером поліції на місці подій. Інакше ми не врятували б цих дівчаток – їх саме лаштувались перевозити в інше