Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

поїхав до Путумайо з лікарем, двома перекладачами й ескортом у дев’ятеро солдатів. Ця комісія відвідала всі станції збирання каучуку Перуанської Амазонської компанії і щойно повернулася до Іквітоса, куди також повернувся суддя Карлос А. Валькарсель, уже прооперований. Перуанський уряд пообіцяв містерові Джерому, що як тільки одержить від Валькарселя звіт про подорож Паредеса, почне діяти.

А втім, незабаром по тому той-таки Джером повідомив: уряд Леґії з великою прикрістю дав йому знати, що більша частина злочинців, яких наказано заарештувати, втекли до Бразилії. Інші, можливо, поховалися в сельві або потай перейшли на територію Колумбії. Сполучені Штати та Велика Британія спробували натиснути на уряд Бразилії, щоб він видав Перу втікачів, які ховаються там від правосуддя. Але канцлер Бразилії Барон де Ріо Бранко відповів обом урядам, що між Перу та Бразилією не існує договору про екстрадицію й тому ті особи не можуть бути повернені без порушення вельми делікатних міжнародних юридичних проблем.

Ще через кілька днів британський повірений у справах повідомив, що під час приватної зустрічі з міністром закордонних справ Перу той признався йому в неофіційній манері, що президент Леґія потрапив у скрутну ситуацію. Завдяки своїй присутності в Путумайо і силам безпеки, які охороняють її станції, компанія Хуліо Арани є єдиною силою, яка перешкоджає колумбійцям, що укріпили свої прикордонні гарнізони, захопити цей регіон. Сполучені Штати та Велика Британія просять щось абсурдне: припинити діяльність Перуанської Амазонської компанії означало б не більше й не менше, як передати Колумбії величезну територію, яку вона давно прагне загарбати. Ні Леґія, ні будь-який інший правитель Перу не міг учинити такий акт самогубства. Перу просто не мало ресурсів, щоб тримати в далеких і пустельних місцевостях Путумайо військовий гарнізон, достатньо сильний для захисту національного суверенітету. Люсьен Джером додав, що, з огляду на ці причини, не випадало сумніватися: уряд Перу ніколи не вдасться до чогось ефективнішого, аніж до декларацій і вчинків, позбавлених будь-якого практичного змісту.

Саме тому Форін-Офіс вирішив, перш ніж уряд Його Величності опублікує «Звіт про становище в Путумайо» й попросить, щоб міжнародна спільнота запровадила санкції проти Перу, Роджер Кейсмент має повернутися на місце подій і на власні очі побачити, чи там, в Амазонії, здійснено якісь реформи, чи відбувається якийсь юридичний процес і чи справді має місце судове переслідування злочинців, яке започаткував доктор Карлос А. Валькарсель. Наполегливість сера Едварда Ґрея, кінець кінцем, примусила Роджера прийняти його пропозицію, сказавши подумки те, що в наступні місяці він матиме не одну нагоду повторити: «Я залишу свої кістки в цій клятій подорожі».

Він уже готувався від’їхати, коли до Лондона прибули Омаріно й Аредомі. За п’ять місяців, протягом яких вони перебували під його опікою на Барбадосі, отець Сміт навчив їх англійської мови, навчив читати, писати й одягатися по-європейському. Але Роджер побачив, що цивілізація хоч і дала хлопцям їсти, хоч вона їх не карала й не шмагала, а проте засмучувала й пригнічувала. Здавалося, вони не переставали боятися, що люди, які їх оточували, не відриваючи від них пильних поглядів, дивлячись на них згори вниз, доторкаючись до них, проводячи долонями по їхній шкірі, ніби вона здавалася їм брудною, ставлячи їм запитання, яких вони не розуміли і не знали, як на них відповідати, завдадуть їм якоїсь шкоди. Роджер повів їх до зоопарку, до Гайд-парку, де купив їм морозиво, в гості до своєї сестри Ніни, до кузини Ґертруди й на одну із зустрічей з інтелектуалами та митцями, які організовувала Аліса Стопфорд Ґрін. Усі ставилися до них лагідно, але цікавість, із якою їх роздивлялися, а надто коли просили зняти сорочки й показати шрами від шмагання на своїх спинах і сідницях, їх турбувала. Не раз Роджер бачив, що на очах у хлопців блищали сльози. Він надумав послати їх навчатися до Ірландії, де в околицях Дубліна була школа Святого Енди, якою керував Патрик Пірс, його добрий знайомий. Він написав йому листа, в якому попросив його прийняти до школи двох хлопців і розповів, звідки вони походять. Роджер читав у школі Святого Енди лекції про Африку й матеріально підтримував зусилля Патрика Пірса як у Іельській лізі та його публікаціях, так і в школі, де він ставив завдання поширювати знання стародавньої ірландської мови. Пірс, поет, письменник, войовничий католик, педагог і радикальний націоналіст, погодився прийняти до своєї школи обох хлопців, запропонувавши їм істотну знижку у платі за навчання та проживання в інтернаті. Та коли Роджер одержав відповідь від Пірса, він уже вирішив зробити те, про що Аредомі й Омаріно просили його щодня: відвезти їх назад в Амазонію. Обидва почували себе глибоко нещасними в цій Англії, де, як їм здавалося, їх перетворили на щось подібне до людської аномалії, на виставкові експонати, які дивували, розважали, зворушували, а іноді й лякали осіб, що ніколи не ставитимуться до них, як до рівні, а завжди як до екзотичних чужинців.

Багато думав Роджер Кейсмент під час своєї зворотної подорожі до Іквітоса про ту науку, яку він здобув від реальності, про парадоксальні й незбагненні властивості людської душі. Обидва хлопці хотіли втекти з амазонського пекла, де до них ставилися дуже погано й примушували працювати, як тварин, не даючи їм навіть їсти. Він доклав чимало зусиль і витратив чимало грошей зі свого скромного статку, щоб оплатити їхній проїзд до Європи й утримувати їх тут протягом півроку, думаючи, що в такий спосіб він їх рятує, дає їм шанс прилучитися до пристойного життя. А проте й тут, хоч і з інших причин, вони були так само далекі від щастя або, принаймні, від пристойного існування, як і в Путумайо. Хоч їх тут і не били й, більше того, ставилися до них лагідно, вони почували себе чужими, самотніми й розуміли, що ніколи не стануть часткою цього світу.

Десь перед тим, як Роджер вирушив до Амазонії, прислухавшись до його поради, Форін-Офіс призначив нового консула в Іквітосі: Джорджа Мічела. То був чудовий вибір. Роджер знав його ще з Конго. Мічел був чоловік наполегливий і з ентузіазмом брав участь у кампанії викриття злочинів, які чинилися за режиму Леопольда Другого. Він ставився до колоніального панування так само, як і Кейсмент. У разі потреби він не завагається кинути виклик компанії Арани. Вони багато розмовляли й домовилися про тісну співпрацю.

16 серпня 1911 року Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли із Саутгемптона на «Магдалені» в напрямку Барбадосу. Вони дісталися до острова через дванадцять днів. Як тільки корабель почав розтинати срібно-голубі води Карибського