Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

під ногами: йому згадалися шовковисті запахущі банкноти із Лолиної скриньки; це були зовсім інші гроші.

Зашклені двері відчинилися, і виглянув високий добродій із сивими вусами. В нього була срібляста чуприна, ретельно зачесана назад. Матьє рушив за ним до кабінету. Добродій привітно кивнув йому на фотель із вичовганої шкіри, і вони сіли. Добродій поклав лікті на стіл і зціпив між собою гарні білі пальці. На ньому була темно-зелена краватка, скромно оздоблена перлиною.

— Ви хочете скористатися нашими послугами? — по-батьківському поспитався він.

— Так.

Він глянув на Матьє; в нього були трохи випуклі світло-голубі очі.

— Пан?..

— Делярю.

— Пане Делярю, чи відомо вам, що статут нашого товариства передбачає послуги позики винятково для державних службовців?

Голос був гарний і невиразний, трохи повнявий, як і руки.

— Я службовець, — відказав Матьє. — Викладач.

— Ага, ага! — зацікавлено сказав добродій. — Ми особливо раді допомагати університетським викладачам. У ліцеї викладаєте?

— Так. У ліцеї Бюффона.

— Чудово, — невимушено мовив добродій. — Гаразд, тепер залагодимо звичайні формальності… У вас є з собою посвідчення особи, байдуже яке, паспорт, військовий квиток, картка виборця…

Матьє простягнув йому папери. Добродій узяв їх і якусь хвилю неуважно вивчав.

— Добре. Дуже добре, — нарешті озвався він. — І яку ж суму хотіли б ви у нас позичити?

— Шість тисяч франків, — сказав Матьє.

Він трохи подумав і додав:

— Ні, мабуть, сім тисяч.

Він був приємно здивований. Йому подумалося: «Ніколи б не повірив, що тут усе так хутко вирішується».

— Знайомі з нашими умовами? Ми даємо позику на шість місяців без продовження терміну. Ми змушені брати двадцять відсотків, позаяк у нас великі видатки і ми дуже ризикуємо.

— Та вже ж! Та вже ж! — хутко відгукнувся Матьє.

Добродій дістав із шухляди два аркуші з віддрукованим текстом.

— Заповніть, будь ласка, ці формуляри. І поставте внизу свій підпис.

Це було прохання про позику в двох примірниках. Потрібно було вказати прізвище, вік, родинний стан, адресу. Матьє почав писати.

— Чудово, — сказав добродій, проглядаючи листки. — Народився в Парижі… в 1905 році… батько і мати французи… Гаразд, поки що все. При врученні семи тисяч франків ми попросимо вас підписати боргове зобов'язання на гербовому папері. Гербовий збір за ваш рахунок.

— При врученні? Хіба ви не дасте їх зараз?

Добродій начебто вельми здивувався.

— Зараз? Любий пане, нам потрібно принаймні два тижні, щоб зібрати відомості.

— Які відомості? Ви ж бачили мої папери?

Добродій глянув на Матьє з веселою поблажливістю.

— Ох, — сказав він, — університетські викладачі всі такі! Всі до одного ідеалісти. Зважте, пане, що в цьому окремому випадку я не піддаю сумніву ваше слово. Та якщо поглянути загальніш, то хто ж може поручитися, що папери, які нам пред'являють, не є пофальшованими? — Він сумовито посміхнувся. — Коли маєш справу з грішми, навчаєшся недовіри. Це нице почуття, згоден з вами, та ми не маємо права бути довірливими. Отож, — виснував він, — нам потрібно провести маленьке розслідування; ми звернемося безпосередньо у ваше міністерство. Не турбуйтеся: з належним дотриманням таємниці. Та, якщо між нами, то ви ж знаєте, що таке чиновники: дуже сумніваюся, що ви зможете отримати нашу допомогу раніше, ніж п'ятого липня.

— Це неможливо, — здушеним голосом відказав Матьє. І додав: — Гроші мені потрібні сьогодні увечері або найпізніше завтра вранці, вони потрібні мені терміново. А чи не можна було б… під вищі відсотки?

Добродій, здавалося, обурився, він звів свої прегарні руки.

— Ми не лихварі, любий пане! Наше Товариство одержало підтримку від Міністерства суспільної праці. Це, сказати б, офіційна орґанізація. Ми беремо помірні відсотки, котрі були встановлені з огляду на наші видатки і ступінь ризику, і ми не можемо вдаватися до таких оборудок.

Він суворо додав:

— Якщо вам так терміново потрібні гроші, то треба було приходити раніш. Хіба ви не читали наші правила?

— Ні, — підводячись, відказав Матьє. — Це було для мене, мов грім з ясного неба.

— Що ж, дуже шкодую… — крижаним тоном сказав добродій. — Роздерти оці формуляри, які ви заповнювали?

Матьє подумав про Сару: «Вона обов'язково доб'ється відстрочки».

— Не рвіть, — сказав він. — Я владнаю це.

— Авжеж, — привітно сказав добродій, — завжди можна знайти друга, котрий позичить вам на два тижні те, що потрібно. Отже, це ваша адреса, — сказав він, показуючи пальцем у формулярі, — вулиця Юґенс, 12?

— Так.

— Гаразд, наприпочатку липня ми надішлемо вам виклик.

Він підвівся і провів Матьє до дверей.

— До побачення, — сказав Матьє, — дякую.

— Радий був служити вам, — уклонився добродій. — Заходьте.

Матьє широкими кроками перетнув передпокій. Молодичка ще була там; вона розгублено покусувала свою рукавичку.

— Заходьте, пані, — сказав добродій за спиною Матьє.

Надворі в сірому повітрі тремтіли зелені відблиски листя. Та тепер у Матьє було таке відчуття, наче його замурували в чотирьох стінах. «Ще одна невдача», подумав він. Надія була тільки на Сару.

Він дійшов до Севастопольського бульвару, зайшов до кав'ярні й попросив жетон.

— Телефон у глибині, праворуч.

Набираючи номер, Матьє пробурмотів:

— Аби лиш їй вдалося! Аби лиш удалося! — Це було щось таке, як молитва.

— Гало, — сказав він, — гало, Сара?

— Гало, — сказали на тому боці, — це Вейсмюллер.

— Це Матьє Делярю. Можна побалакати із Сарою?

— Вона вийшла.

— А-а! Кепсько… Не знаєте, коли вона повернеться?

— Не знаю. Щось передати?

— Та ні. Просто скажіть, що я телефонував.

Він повісив слухавку і вийшов надвір. Його життя більше не залежало від нього, воно було в Сариних руках; йому ж залишалося тільки чекати. Він подав знак водієві автобуса, увійшов і сів біля старої жінки, що кахикала в хустинку. «Жиди завжди домовляться між собою», подумалося йому. Він таки погодиться, той лікар.

— Данфер-Рошро.

— Три талони, — відказав кондуктор.

Матьє узяв три талони і задивився у вікно; він думав про Марсель із сумовитою образою. Шиби тремтіли, стара кахикала, квіти теліпалися на її чорному солом'яному капелюшку. Капелюшок, квіти, стара, Матьє, все воно мчало вперед у величезному авті; стара не піднімала носа від своєї хустинки, та все одно вона кахикала на розі вулиці Урс і Севастопольського бульвару, кахикала на вулиці Реомюр, кахикала на вулиці Монторґей, кахикала і на Новому мосту над гладінню тихої сірої води. «А якщо жид не погодиться?» Та й ця думка не вивела його із заціпеніння; він був лантухом вугілля на інших лантухах у кузові ваговоза. «Тим гірше, тоді з цим покінчимо, я скажу їй сьогодні ввечері, що одружуюся з нею». Автобус, неначе величезна дитяча цяцька, мчав його вперед, змушував хилитися праворуч, ліворуч, струшував його, підкидав, події кидали його на спинку сидіння, до шкла, він був заколисаний