Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

горло її перехопила думка, оцет струмував у її жилах, сьогодні ввечері, коли він прийде до мене, коли я обніму його за шию, коли поцілую його, то він усе знатиме, і треба буде вдавати, ніби я не знаю про те, що він знає. Ох, ми дуримо його, у відчаї подумала вона, ми ще дуримо його, ми кажемо йому все, та щирість наша напоєна отрутою. Він знає, він прийде сьогодні ввечері, я побачу його добрі очі, подумаю, що він знає, і як же зможу я усе витерпіти, мій велетню, сердешний мій велетню, вперше за все життя зробила я тобі боляче, ох, я на все згодна, я піду до тієї старої, я уб'ю цю дитину, мені соромно, я зроблю все, що він захоче, все, що ти захочеш.

Під її пальцями задзеленчав телефон, вона стисла слухавку.

— Гало! — сказала вона. — Гало, це Даніель?

— Так, — відказав спокійний прегарний голос. — Хто біля телефону?

— Марсель.

— Добридень, люба моя Марсель.

— Добридень, — відказала Марсель. Серце її шалено калатало.

— Вам добре спалося? — поважний голос відлунював їй у животі, це було солодко і нестерпно. — Учора ввечері я запізно пішов од вас. Пані Дюффе, либонь, сварилася б на мене. Та, сподіваюся, вона нічого не знає.

— Ні, — задихаючись, відказала Марсель, — нічого не знає. Вона спала як убита, коли ви пішли…

— А вам? — знай допитувався ніжний голос. — Як вам спалося?

— Мені? Та… непогано. Я, знаєте, хвилююся.

Даніель засміявся, це був розкішний сміх, спокійний і гучний. Марсель трохи розслабилася.

— Хвилюватися не треба, — сказав він. — Все було пречудово.

— Все… справді?

— Справді. Краще навіть, ніж я сподівався. Здається, ми трохи недооцінювали Матьє, люба моя Марсель.

Матьє відчула, як у ній болісно поворухнулася совість.

— Невже? Невже ми і справді недооцінювали його?

— Він перепинив мене на перших же словах, — сказав Даніель. — Сказав мені, що здогадався, ніби щось негаразд із вами, і це дошкуляло йому вчора цілий день.

— Ви… ви сказали йому, що ми з вами бачимося? — запитала Марсель, почуваючи, як їй перехопило горло.

— Звичайно, — здивувався Даніель. — А хіба ми не домовилися про це?

— Авжеж, авжеж… І як він це сприйняв?

Даніель начебто завагався.

— Дуже непогано. Врешті, дуже добре. Спочатку йому все не вірилося…

— Напевне, він сказав: «Марсель казала мені все».

— Так воно й було. — Даніеля, здається, розвеселили ці слова. — Саме так він мені й сказав.

— Даніелю! — вигукнула Марсель. — Мені так дошкуляє совість!

І вона знову почула глибокий, веселий сміх.

— От же цікаво: йому теж. Коли він пішов, то йому дошкуляло сумління. А якщо ви обоє в такому стані, то мені хотілося б заховатися десь у вашій кімнаті, коли він до вас прийде: це має бути пречудова сцена.

Він знову засміявся, і Марсель подумала зі смиренною вдячністю: «Він кепкує з мене». Та враз голос його зробився поважний, і слухавка завібрувала, неначе орґан.

— Ні, справді, Марсель, усе йде пречудово, і знаєте, я радий за вас. Він і слова не дав мені сказати, зупинив на перших же словах і сказав мені: «Сердешна Марсель, я так винен перед нею, я сам себе ненавиджу, та я це виправлю, як ти гадаєш, можу я тут щось іще виправити?», й очі його почервоніли. Він так вас кохає!

— О Даніелю! — вигукнула Марсель. — О Даніелю… О Даніелю…

Запала мовчанка, потім Даніель додав:

— Він сказав, що сьогодні ввечері хоче побалакати з вами від щирого серця. «Ми розітнемо нарив». Тепер усе у ваших руках, Марсель. Він зробить усе, що ви захочете.

— О Даніелю! О Даніелю! — Вона звела подих і додала: — Ви були такі добрі, такі… Мені хотілося б якомога хутчій побачитися з вами, так багато хотілося б вам сказати, а я не можу балакати з вами, якщо не бачу вашого обличчя. Завтра зможете?

Тепер голос видався їй сухіший, він утратив свою гармонійність.

— Ох, завтра ніяк! Звичайно, я теж хотів би якомога хутчій з вами побачитися… Послухайте, Марсель, я вам зателефоную.

— Згода, — сказала Марсель, — телефонуйте, не баріться. Ох, Даніелю, милий мій Даніелю…

— Бувайте, Марсель, — сказав він. — Будьте ж спритною сьогодні ввечері.

— Даніелю! — закричала вона. Та він уже повісив слухавку.

Марсель кинула слухавку і втерла хустинкою вогкі очі. «Арханґел! Він так хутко порятувався втечею, боявся, що я буду дякувати йому». Вона підійшла до вікна і глянула на перехожих: жінки, дітлахи, якісь робітники — усі здавалися їй щасливими. Молодиця бігла посеред вулиці, на руках у неї була дитина, вона щось казала їй, захекавшись, і сміялася. Марсель провела її поглядом, далі підійшла до дзеркала і здивовано подивилася на себе. На поличці в умивальниці у шклянці для полоскання стояли три червоні ружі. Марсель невпевнено взяла одну і несміливо покрутила в руках, а потім заплющила очі й увіткнула її в свої темні коси. «Ружа в моїх косах…» Вона розплющила очі, глянула у дзеркало, поправила зачіску і збентежено посміхнулася своєму відображенню.

XV

— Прошу вас, зачекайте тут, пане, — сказав чоловічок.

Матьє сів на лавку. Він був у похмурому передпокої, де тхнуло капустою, ліворуч тьмяно блищали зашклені двері. Подзвонили, й чоловічок пішов одчиняти. Увійшла молодичка, вбрана з убогою пристойністю.

— Прошу сідати, пані.

Він провів молодичку, легенько торкаючись її, до лавки, й вона сіла, підібгавши ноги.

— Я вже приходила, — сказала вона. — З приводу позики.

— Авжеж, пані, звичайно.

Чоловічок говорив їй просто в обличчя:

— Ви належите до службовців?

— Не я. Мій чоловік.

Вона почала порпатися у своїй сумочці; її не можна було назвати негарною, от тільки вигляд у неї був понурий та зацькований; чоловічок розглядав її, немов би смакуючи. Вона дістала із сумочки два чи три старанно згорнуті документи; він узяв їх, підійшов до зашклених дверей, щоб краще було видно, і довго їх вивчав.

— Дуже добре, — сказав він, повертаючи папери, — дуже добре. Двоє дітей? Ви така молода на вигляд… Їх так чекаєш, цих дітей, правда ж? А коли вони приходять на світ, то вносять трохи розладу в родинні фінанси. У вас зараз трохи сутужно з грішми?

Молодичка зашарілася, і чоловічок потер долоні.

— Що ж, — добротливо сказав він, — ми все владнаємо, все владнаємо, для того ми й сидимо тут.

Якусь хвилю він, посміхаючись, замислено дивився на неї, потім пішов. Молодичка вороже зиркнула на Матьє і почала нервово гратися замочком своєї сумочки. Матьє зробилося незатишно: він був серед спражнісіньких злидарів, це їхні гроші збирався він узяти, бляклі й сірі банкноти, від котрих тхне капустою. Він похнюпився і почав розглядати підлогу