Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

й обняла його. Він міг на це сподіватися. Щоб читати думки, їй доводилося напружуватися, але наміри вона зчитувала рефлекторно.

Вони мовчали.

— Ех, холера, — сказала вона раптом, відсовуючись. Підняла руку, викрикнула закляття. Над їхніми головами пурхнули червоні й зелені кулі, лопаючись високо в повітрі, створюючи кольорові перисті квіти. З боку вогнищ пливли сміх і радісні крики.

— Беллетейн, — сказала вона гірко. — Травнева Ніч… Цикл повторюється. Нехай бавляться… якщо можуть.

Поблизу були й інші чародії. Удалині вистрелили в небо три помаранчеві блискавки, а з іншого боку, з-під лісу, вибухнув справжній гейзер райдужних, кружляючих метеорів. Люди біля вогнищ голосно охнули з подиву, закричали. Ґеральт, напружений, гладив локони Йеннефер, вдихав запах бузку й аґрусу, який ішов від них. «Якщо я буду занадто сильно її хотіти, — думав він, — вона відчує і відштовхне. Нашорошиться, наїжачиться і відіпхне мене. Запитаю спокійно, що у неї чути…»

— Нічого у мене не чути, — сказала вона, й у голосі її щось затремтіло. — Нічого, про що варто було б розповідати.

— Не роби того, Йен. Не читай мене. Це мене бентежить.

— Вибач. Це я рефлекторно. А в тебе, Ґеральте, що нового?

— Нічого. Нічого, про що варто було б розповідати.

Вони мовчали.

— Беллетейн! — раптом крикнула вона, він відчув, як застигає і напружується її рука, притиснута до його грудей. — Бавляться. Святкують віковічний цикл відродження природи. А ми? Що ми тут робимо? Ми, релікти, приречені на вимирання, на погибель і забуття? Природа відроджується, цикл повторюється. Але не ми, Ґеральте. Ми не можемо повторюватися. Позбавлено нас цієї можливості. Дано нам здібність робити із природою незвичайні речі, а інколи — й речі, що їй суперечать. Але одночасно забрано в нас те, що в природі є найпростішим і найнатуральнішим. Що з того, що ми живемо довше за них? Після нашої зими весна не настане, ми не відродимося, те, що скінчиться, скінчиться разом із нами. Але й тебе, й мене тягне до цих вогнищ, хоча наша присутність тут — злостива й блюзнірська насмішка з цього світу.

Він мовчав. Не любив, кола вона піддавалася такому настрою, причину якого він знав аж занадто добре. «Знову, — подумав він, — знову це починає її мучити». Був час, коли здавалося, що вона забула, що змирилася, як й інші. Він обійняв її, пригорнув, колисав легенько, наче дитинку. Вона дозволила. Він не здивувався. Знав, що вона того потребує.

— Знаєш, Ґеральте, — сказала вона раптом, уже спокійно. — Найбільше бракувало мені твого мовчання.

Він торкнувся губами її волосся, вуха. «Я хочу тебе, Йен, — подумав він, — хочу тебе, ти ж знаєш. Ти ж про це знаєш, Йен».

— Знаю, — прошепотіла вона.

— Йен…

Вона знову зітхнула.

— Тільки сьогодні, — сказала, дивлячись на нього широко розплющеними очима. — Тільки на ніч, яка враз промине. Нехай це буде наш Беллетейн. Уранці — розлучимося. Прошу, не розраховуй на більше, не можу, не змогла б я… Вибач. Якщо я тебе вразила, поцілуй мене та йди.

— Якщо я тебе поцілую — то не піду.

— Я на це розраховувала.

Вона нахилила голову. Він торкнувся устами її розкритих губ. Обережно. Спершу верхньої, тоді нижньої. Уплів пальці у звивисті локони, торкнувся її вуха, її діамантової сережки, її шиї. Йеннефер, повертаючи поцілунок, притиснулася до нього, а її умілі пальці швидко й упевнено давали раду із гачками його куртки. Вона лягла навзнак на плащ, розстелений на м’якому мосі. Він притис уста до її грудей, відчув, як твердішає сосок, як випинається під тонкою тканиною сорочки.

Вона неспокійно відхилилася.

— Йен…

— Нічого не кажи… Прошу…

Дотик її голої, гладенької, холодної шкіри електризував пальці й долоню. Тремтіння уздовж спини, роздряпаної її нігтями. З боку вогнищ — крик, співи, свист, далека курява іскор у пурпуровому диму. Ласки й дотики. Її. Його. Тремтіння. І нетерпіння. Різкі рухи її струнких стегон, що обіймають його, що сходяться, наче клямра.

Беллетейн!

Дихання, розірване на зітхання. Блиск під повіками, запах бузку й аґрусу. Травнева Королева й Травневий Король? Блюзнірська насмішка? Забуття?

Беллетейн! Травнева Ніч!

Стогін. Її? Його? Чорні локони на очах, на устах. Сплетені пальці тремтливих рук. Крик. Її? Чорні вії. Мокрі. Стогін. Його?

Тиша. Ціла вічність у тиші.

Беллетейн… Вогні аж до горизонту…

— Йен?

— Ох, Ґеральте…

— Йен… Ти плачеш?

— Ні!

— Йен…

— Я обіцяла собі… Обіцяла…

— Нічого не кажи. Не треба. Тобі не холодно?

— Холодно.

— А тепер?

— Тепліше.

Небо світлішало в лякаючому темпі, чорна стіна лісу вигострила контури, вирізала з безформенної темряви виразну, зубату лінію верхівок дерев. Блакитна обіцянка світанку, що виповзла з-за неї, розлилася уздовж горизонта, гасячи лампадки зірок. Похолоднішало.

Він пригорнув її сильніше, накрив плащем.

— Ґеральте?

— Гм?

— Буде світати.

— Знаю.

— Я тебе скривдила?

— Трохи.

— Почнеться знову?

— Ніколи не кінчалося.

— Я прошу тебе… Робиш так, що я почуваюся…

— Нічого не кажи. Усе добре.

Запах диму, що пласко пливе серед вересу. Запах бузку й аґрусу.

— Ґеральте?

— Так?

— Пам’ятаєш нашу зустріч у Пустульських горах? І того золотого дракона… Як він звався?

— Три Галки. Пам’ятаю.

— Він сказав нам…

— Я пам’ятаю, Йен.

Вона поцілувала його туди, де шия переходила в ключицю, потім втиснула туди голову, лоскочучи волоссям.

— Ми створені одне для одного, — прошепотіла. — Може, ми призначені одне одному? Але ж нічого з того не буде. Шкода, але щойно настане світанок, ми розлучимося. Не може бути інакше. Ми маємо розлучитися, аби не скривдити одне одного. Ми призначені одне для одного. Створені одне для одного. Шкода. Той чи ті, що творили нас одне для одного, мали б подбати про щось більше. Самого призначення не вистачить, цього замало. Треба чогось більшого. Вибач мені. Я мала тобі це сказати.

— Я знаю.

— Я знала, що не мало сенсу нам кохатися.

— Ти помилялася. Мало. Незважаючи ні на що.

— Їдь до Цінтри, Ґеральте.

— Що?

— Їдь до Цінтри. Їдь туди і цього разу не відмовляйся. Не роби того, що тоді… Коли ти там був…

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю про тебе все. Ти забув? Їдь до Цінтри, їдь якнайшвидше. Настають погані часи, Ґеральте. Дуже погані. Ти маєш зуміти…

— Йен…

— Нічого не кажи, прошу.

Холодніше. Усе холодніше. І все світліше.

— Не йди ще. Зачекаємо до світанку…

— Зачекаємо.

IV

— Не рухайтеся, пане. Треба мені вам перев’язку змінити, бо рана мокра, а нога у вас жахливо пухне. Боги, як паскудно виглядає… Треба медика якнайшвидше знайти…

— На хєр медика, — простогнав відьмак. — Давай сюди мою скриньку, Йурґо. О, цей флакон. Лий просто на рану. О, ясна