Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

танцював під підмостками, співав, верещав, тряс жердинами, обмотаними гірляндами зелені та квітів.

— Беллетейн! — крикнула просто у вухо Ґеральту молода невисока дівчина.

Потягши його за рукав, змусила закрутитися серед хороводів, що його оточили. Затанцювала поряд, фуркотячи спідницею і віючи волоссям, повним квітів. Він дозволив, аби вона закрутила його в танці, обертався, уміло поступаючись дорогою іншим парам.

— Беллетейн! Травнева Ніч!

Поряд із ними — шарпанина і писк, нервовий сміх наступної дівчини, яка удавала боротьбу й опір, коли хлопець ніс її у темряву, за межі світла. Хоровод, покрикуючи, згорнувся змією між палаючими багаттями. Хтось спіткнувся, упав, рвучи ланцюг рук, ділячи вервечку на менші групки.

Дівчина, дивлячись на Ґеральта з-під листя, що прикрашало її чоло, наблизилася, притулилася різко, обнімаючи, важко дихаючи. Він схопив її брутальніше, аніж хотів, відчував крізь тонкий льон, під долонями, притиснутими до її спини, гарячу вологість її тіла. Вона підняла голову. Очі її були прикриті, зуби блищали з-під трохи задертої, скривленої верхньої губи. Пахло від неї потом, лепехою, димом і бажанням.

«Чому ні, — подумав він, мнучи долонею її платтячко й спину, тішачись мокрим паруючим теплом під пальцями. Дівчина була не його типу — була занадто малою, занадто пухкенькою, — він відчував під долонею місце, де затісний пояс суконьки врізався у тіло, ділив спину на дві виразно відчутні округлості — у тому місці, де відчувати їх не повинно б. — Чому ні, — подумав він, — адже в таку ніч… Це не має значення».

Беллетейн… Вогні аж до горизонту. Беллетейн. Травнева Ніч.

Найближче багаття із тріском пожерло кинуті в нього розчепірені ялинкові лаписька, плюнуло золотим сяйвом, світлом, що заливало усе. Дівчина розплющила очі, дивлячись угору, на його обличчя. Він почув, як вона голосно втягує повітря, відчув, як напружується, як різко впирається долонями йому в груди. Одразу ж відпустив її. Вона завагалася. Відхиляючи тулуб на довжину легко розпрямлених рук, не відривала стегон від його стегна. Опустила голову, потім відняла долоні, відсунулася, дивлячись убік.

Хвильку вони стояли нерухомо, поки хоровод не повернувся і не ринув на них знову, не завертів ними, не розкидав. Дівчина швидко розвернулася, утекла, незграбно намагаючись долучитися до танцюристів. Оглянулася. Лише раз.

Беллетейн…

Що я тут роблю?

У темряві загорілася зірка, заіскрилася, прикувала до себе погляд. Медальйон на шиї відьмака затремтів. Ґеральт мимоволі розширив зіниці, без зусилля пробив поглядом темряву.

Жінка не була селянкою. Селянки не носили чорних оксамитових плащів. Селянки, яких чоловіки несли чи тягнули в гущавину, кричали, хихотіли, билися і пручалися, наче форель, викинута з води. Жодна з них не справляла враження, що це вона веде в темряву високого світловолосого хлопця у розхристаній сорочці.

Селянки ніколи не носили на шиях оксамиток і прикрашених діамантами зірок з обсидіану.

— Йеннефер.

Раптово розширені фіалкові очі, що горіли на блідому трикутному обличчі.

— Ґеральте…

Вона відпустила долоню світловолосого херувима, чиї груди полискували від поту, наче мідна бляха. Хлопець похитнувся, заточився, упав на коліна, водив, розглядаючись, головою, кліпав. Устав поволі, провів по них заклопотаним, безтямним поглядом, а тоді невпевненим кроком пішов у бік вогнищ. Чародійка на нього навіть не глянула. Уважно дивилася на відьмака, й рука її міцно стиснула краєчок плаща.

— Я радий знову тебе бачити, — сказав він повільно. І відразу відчув, як спадає напруга, що встановилася між ними.

— Навзаєм, — посміхнулася вона. Йому здалося, що в тій посмішці було щось вимушене, але не був упевнений. — Цілком мила несподіванка, не заперечую. Що ти тут робиш, Ґеральте? Ах… перепрошую, вибач за незручність. Звичайно, робиш те саме, що і я. Адже це Беллетейн. Та й ти впіймав мене, так би мовити, на гарячому.

— Я тобі перешкодив.

— Переживу, — засміялася вона. — Ніч триває. Як захочу, зурочу іншого.

— Шкода, що я так не зумію, — сказав він, із великим зусиллям вдаючи байдужість. — Власне, одна побачила у світлі мої очі й утекла.

— Під ранок, — сказала вона, посміхаючись усе більш штучно, — коли вони порядно розшаленіють, не стануть на таке звертати увагу. Ще знайдеш собі якусь, от побачиш…

— Йен… — дальші слова зав’язли в нього в горлі.

Вони дивилися одне на одного довго, дуже довго, а червоний відблиск вогню грав на їхніх обличчях. Йеннефер раптом зітхнула, ховаючи очі за віями.

— Ґеральте, ні. Не починаймо…

— Це Беллетейн, — урвав він її. — Ти забула?

Вона наблизилася неспішно, поклала йому долоні на плечі, поволі й обережно притулилася до нього, торкнулася чолом його грудей. Він гладив її вороново-чорне волосся, розсипане локонами, покрученими, наче змії.

— Вір мені, — прошепотіла, піднімаючи голову. — Я не задумувалась би ані на хвилини, якби в гру входило лише… Але в цьому немає сенсу. Усе почнеться знову й скінчиться так само, як і раніше. Немає сенсу нам…

— Чи усьому має бути сенс? Це Беллетейн.

— Беллетейн. — Вона відвернулася. — І що з того? Притягло нас щось до цих вогнищ, до цих радісних людей. Ми мали намір танцювати, шаліти, трохи запаморочитися і скористатися зі свободи звичаїв, що панує тут щороку і нерозривно пов’язана із повтором свята циклу природи. І прошу — ми зустрічаємося через… Скільки минуло від… Рік?

— Рік, два місяці й вісімнадцять днів.

— Ти мене зворушуєш. Навмисно?

— Навмисно. Йен…

— Ґеральте, — урвала вона його, відсовуючись раптом, піднімаючи голову. — Будемо чесні. Я не хочу.

Він кивнув на знак, що справа йому досить ясна.

Йеннефер відкинула плащ на плече. Під плащем вона мала тонку білу сорочку й чорну спідницю, стягнену паском зі срібних ланок.

— Я не хочу, — повторила вона, — починати знову. А думка про те, щоб зробити із тобою те… що я мала намір зробити із тим блондинчиком… За тими самими правилами… Ця думка, Ґеральте, видається мені якоюсь неправильною. Вона ображає і тебе, й мене. Розумієш?

Він знову кивнув. Вона подивилася на нього з-під опущених вій.

— Ти не йдеш?

— Ні.

Вона мовчала хвильку, неспокійно ворухнула плечима.

— Ти злишся?

— Ні.

— Ну, то ходімо, сядемо десь, подалі від цього шуму, порозмовляємо хвильку. Бо, бач, я радію цій зустрічі. Справді. Посидимо ж хвильку разом. Добре?

— Добре, Йен.

Вони відійшли в темряву, далі на вересові поля, до чорної стіни лісу, оминаючи сплетені в обіймах пари. Аби знайти місце тільки для себе, мали відійти дуже далеко. Сухий пагорб, прикметний кущем ялівцю, струнким, наче кипарис.

Чародійка розстебнула фібулу плаща, труснула ним, розіслала на землі. Ґеральт сів поруч. Дуже хотів її обійняти, але наперекір собі самому цього не зробив. Йеннефер поправила глибоко розстібнуту сорочку, подивилася на нього проникливо, зітхнула