Юрій Павлович Винничук - Аптекар

почестей, на які заслуговувала. І з часом у живих прокидалася любов до якогось свого пращура, а точніше до його духа, до чогось ефемерного і позбавленого тілесності, до чогось ідеального, позбавленого недоліків, усі спомини, які б могли зіпсувати цей зацукрований образ, негайно відкидалися у непам’ять. І як колись герої ставали богами, так само мертві перетворювалися на героїв. Бо ж відомо, що мертві правлять живими, але не своїми примхами і недосконалістю, а навпаки своєю доброчесністю, чистими прикладами для наслідування: мертві моляться за живих, а тому їх не можна забувати, мертві хочуть жити в живих, а тому треба намагатися втілити у своєму житті те, чого вони прагнули за життя.

У такі дні духи померлих насильною смертю поверталися, невідімщені й стривожені, як поверталися і поховані без обряду, а їхню присутність відчували всі. Духи були поруч, інколи долинав їхній шепіт, інколи доводилося з ними й розмовляти, сперечатися чи виправдовуватися. Але в новій прибраній личині люди вже були захищені від їхніх докучань, вони мовби самі ставали духами і поводилися так як ніхто з них в інші дні не поводився.

А що душа не має форми, яка могла б бути пов’язана з якоюсь матерією, і про неї не можна судити за обрисами тіла чи за рисами обличчя, то естетичний бік усього цього маскараду не відзначався особливою вишуканістю. Маючи переконання, що й неоковирне тіло може ховати в собі прекрасну душу, певна категорія міщан перетворювала це свято на пародію, вдягаючи на себе що під руки потрапило, зокрема й деколи потворні маски, виготовлені наспіх і так розмальовані строкатими барвами, що якби бідний пращур встав з гробу й уздрів, яким його бачать нащадки, то здурів би на місці. Серед таких масок переважали звірячі й пташині голови, оздоблені віхтями розмальованої вовни чи жмутами пір’я, або ж писки якихось страховидл з кривавими іклами.

А ще було інше, не менш захопливе заняття — будівля височенного чудовиська, страшенної почвари, в народженні якої брало участь ледь не все місто, бо зносили для неї безліч усілякого непотребу — старий посуд, штахети, шмаття, гілляччя, мотузки, все, що могло стати в пригоді, аби та проява, що мала зображати Чуму, виросла до вражаючих розмірів та ще й могла рухатися на колесах, бо будували її біля Краківської брами, а везти мали на Ринок. Поволі це чудисько і справді виростало, набираючи щораз строкатішого вигляду, і скидалося на стару обтріпану циганку з чорним обличчям, на якому виділялися великі червоні вуста з вискаленими іклами і круглі вирячені очі. Після того, як почвару збудують, вона мала постояти два дні на Ринку, а на третій, власне 21 березня, її палили. Почвара була спільним витвором, належала всім і нікому, кожен міг наблизитися і вставити свої п’ять ґрейцарів, але завше знаходився хтось, хто стежив за порядком і міг щось поправити, змінити чи перечепити на інше місце. І тим кимось уже кілька років був кат, бо врешті-решт це ж він і мав стратити чудисько, отже, мав на те своє тверде катівське право. Каспер по кілька разів на день ходив до пугала й приглядався, але ніколи не втручався у присутності того, чий внесок у всенародний витвір був йому не до шмиги, чекав, коли той піде, а щойно тоді щось поправляв і, задоволено оглянувши наслідки свого втручання, відходив. Не у всіх було таке витончене почуття краси, яку нього.

І коли наставав той найголовніший день, коли все місто вбирало маски, то шалений еротизм випорскував з утаємничених тіл, бо неможливо було відрізнити старшої пані в перуці і вузькій шнурівці, що цупко стягувала стан, підпираючи виклично перса, від панни, і у тісних вуличках лунали писки, сміхи, виляски і прицмоки, пари усамітнювалися і віддавалися несамовитому шаленству, забиваючись у затишні закамарки, ховаючись у брами, ба навіть вилазячи на дахи. Запах пристрастей бив у ніздрі, збуджував і кликав на прю, на пошуки тіла, до якого можна прилипнути, взяти від нього все, що забаглося, і віддати навзаєм. Всюди лунала музика, хтось танцював або співав, хтось щось вигукував, горіли вогні, на яких смажили м'ясо й ковбаси, гуркотіли бочки з вином і пивом, з кораблів стріляли гармати і запускали феєрверки.

Я не мав жодного наміру йти на Ринок. Айзек з Рутою і Юліаною нарихтували якісь чудернацькі маски, що зображали невідомо кого, бо жоден їхній пращур не вмирав у Львові від моровиці, і переконували мене йти з ними. Я пожартував, що волію побути на самоті й пороздумувати над сенсом життя.

— Знаєте, пане, — заторохтів Айзек, приміряючи свою маску. — Життя складається із запитань і відповідей, із запитань і відповідей, і в кожному запитанні, яке народжується в людині, уже сидить зародок відповіді, а в кожній відповіді сидить зародок нового запитання. І так за колом, за колом. Але кінець настає, коли звучить відповідь, у якій нема цього зародка нового запитання. Така, знаєте, гола думка, проста, як підошва. Отоді певний знак, що настає гаплик. Але ви не переймайтеся, у вас ще все попереду.

— Дякую, ти мене заспокоїв, — буркнув я.

— Авжеж. Я ж бачу, що вас щось мучить. І тому ви не йдете з нами, бо хочете побути на самоті зі своїми думками і нарешті зосередитися, знайти відповідь на питання, в якому ви ще не відкрили зародку відповіді. Але ніколи не треба шукати достеменної відповіді на будь-яке питання. Треба дивитися ширше. От чому, гадаєте, наші жидівські книжки писані лише приголосними? А тому, щоб кожен міг сам підставити ті таємні голосні, які лише йому одному відкривають прихований зміст кожного слова. Бо слово — не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе. Торкніться кульки ртуті, і вона враз розпадеться на безліч дрібніших, і так без кінця. Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів.

— Наш Айзек — філософ, — засміялась Юліана. — Недавно я підгледіла, як він читав „Каббалу“.