Стівен Кінг - Зелена миля

як гадалось. Я не міг повірити, що роблю таке. Здавалося, це все кошмарний сон. Я все чекав, що от-от дружина поторсає мене за плече і скаже, що я стогнав уві сні. — Буде краще, якщо ти не опиратимешся.

— А що Говелл ховає за спиною? — голосом, що зривався, зажадав знати Персі й повернувся, щоб краще роздивитися Брутала.

— Нічого, — відповів той. — Хоча… здається, оце!..

Він стріпнув гамівною сорочкою й потрусив нею коло стегна, як матадор, що провокує бика атакувати.

Очі Персі розширилися, і він кинувся геть. Хотів побігти, але Гаррі схопив його за руки, і Персі спромігся лише на ривок.

— Ану пусти мене! — закричав Персі, намагаючись вирватися з рук Гаррі. Але цього не могло бути ніколи, бо Гаррі важив більше за нього десь на сотню фунтів і мав м’язи чоловіка, що майже весь вільний час оре землю плугом і рубає дрова. Та Персі знайшов у собі сили протягти Гаррі до середини кімнати й розпушити неприємний зелений килим, який я все збирався замінити. На секунду-дві мені навіть здалося, що він вивільнить одну руку, — паніка може бути збіса добрим мотиватором.

— Персі, вгамуйся, — сказав я. — Буде легше, якщо…

— Не наказуй мені вгамуватися, дурню! — закричав Персі, смикаючи плечима й намагаючись вивільнити руки. — Не підходьте до мене! Всі ви! Я знаю людей! Впливових людей! Припиніть, бо миску супу в їдальні для злиднів вам не наллють ніде аж до самої Каліфорнії!

Він знову рвонувся вперед і врізався стегнами в мій стіл. Книжка, яку він читав, «Догляд за психічно хворими пацієнтами у спеціалізованих закладах», підскочила, і з неї вивалилася менша книжечка, у форматі брошури. Не дивно, що в Персі був винуватий вигляд, коли ми зайшли. Бо хоч то були не «Останні дні Содома й Гоморри», але всередині він ховав брошуру, якою ми інколи винагороджували особливо слухняних в’язнів, коли тим дуже праглося жінки. Здається, я про неї вже згадував — книжечка коміксів, у якій Олів Ойл обслуговує всіх, крім малого Солодкогорошка.

Мені стало сумно від того, що ми злапали Персі в моєму кабінеті за такою убогою порнухою. А Гаррі з легкою огидою скривився (я бачив через напружене плече Персі). Зате Брутал покотився зі сміху, і це пригасило войовничий запал Персі, бодай на якийсь час.

— Ой, Персику, — піддражнив Брутал. — А що б сказала твоя мама? А ще важливіше — що б сказав губернатор?

Персі налився багрянцем.

— Замовкни. І не вплутуй у це мою матір.

Брутал перекинув мені гамівну сорочку і впритул наблизив своє обличчя до Персі.

— Авжеж. Тільки будь слухняним хлопчиком — рученята вперед вистав.

У Персі тремтіли губи, та й очі блищали занадто яскраво. Я зрозумів, що він от-от розплачеться.

— Не виставлю, — по-дитячому, дрижачим голосом відказав він, — і ти мене не примусиш.

І він заверещав, кличучи на поміч. Гаррі аж скривився від його пронизливого крику, і я теж. Якщо певної миті нам і хотілося просто облишити весь той задум, то була якраз вона. І ми б здалися — якби не Брутал. Він не вагався ані секунди. Просто зайшов за спину Персі, щоб стати пліч-о-пліч із Гаррі, який досі міцно тримав руки Персі позаду. А тоді простягнув руки й узявся за вуха Персі.

— Не верещи, — застеріг Брутал. — Якщо не хочеш отримати в руки дві найбільші у світі підставки для зужитих чайних пакетиків.

Персі перестав благати порятунку і просто стояв на місці, тремтів, опустивши погляд додолу, на обкладинку примітивного коміксу, яка зображала Попая та Олів, що робили це творчим способом, про який я тільки чув, але сам ніколи не пробував. «Ооо, Попаю!» — писало в хмарці над головою Олів. «Ук-ук-ук-ук!» — була відповідь у хмарці над Попаєм. Він не переставав смалити люльку.

— Простягни вперед руки, — наказав Брутал, — і щоб без дурниць мені. Давай.

— Не простягну, — вперто відповів Персі. — Не простягну, і ти мене не змусиш.

— Знаєш, тут ти дуже сильно помиляєшся, — Брутал стиснув руками вуха Персі й крутнув їх так, як ви крутите ручку газової плити. Плити, яка готує не так, як вам треба. Персі озвався тужливим криком болю і здивування, криком, якого я б волів не чути взагалі. Бо в ньому, ви розумієте, були не лише біль і здивування; в ньому було й розуміння. Вперше в житті Персі усвідомив, що жахливі речі можуть статися не лише з іншими людьми, тими невдахами, яким не пощастило бути родичами губернатора. Я хотів сказати Бруталові «досить», але, звісно, не зміг. Усе надто далеко зайшло. Єдине, що я міг, — нагадати собі, що Персі піддав Делакруа одному Богу відомо яким болючим тортурам тільки за те, що Делакруа з нього посміявся. Але це нагадування не надто заспокоювало. Може, воно змогло би правити мені за втіху, якби мене створили за подобою Персі.

— Золотко, простягай руки, — сказав Брутал, — бо ще раз покручу.

Гаррі вже відпустив юного містера Ветмора. Персі схлипував, як маленька дитина, сльози, що стояли в його очах, градом покотилися по щоках. Він рвучко виставив руки вперед і став схожий на сновиду в кінокомедії. Я вмент натягнув на них рукава гамівної сорочки. І ледве встиг дотягти їх до плечей, як Брутал відпустив вуха Персі й підхопив поворозки, що звисали з манжет. Він посмиком перехрестив руки Персі на грудях, щільно натягнув і зафіксував по боках. А Гаррі тимчасом застібнув сорочку на спині й зав’язав рукава ззаду. Щойно Персі припинив спротив і простягнув руки, на все про все пішло менше десяти секунд.

— Усе, солоденький, — сказав Брутал. — Кроком руш.

Але Персі не рухався. Він глянув на Брутала й перевів на мене погляд сповнених жаху і сліз очей. Про зв’язки було забуто, як і про те, що всім нам доведеться шурувати аж до Південної Кароліни, щоб отримати безплатну миску супу; Персі вже про це не думав.

— Будь ласка, — хрипким слізним шепотом попросив він. — Поле, не саджай мене до нього.

І тут я зрозумів, чого він так розпанікувався, чого такий спротив нам чинив. Він подумав, що ми його запроторимо до Дикого Білла Вортона; що його покаранням за суху губку буде сухе задньопрохідне проникнення від нашого психопата. Але, замість пройнятися співчуттям до Персі від цього усвідомлення, я відчув лише огиду і зміцніння власної рішучості. Бо Персі судив нас по собі: якби ми помінялися місцями, так би вчинив він сам.

— Не до Вортона, — відказав я. — У гамівну кімнату, Персі. Посидиш там години три-чотири на самоті