Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я поверталася додому на автобусі, що хрипко гуркотів старими колесами по нічному асфальту. Вікна були затуманені, й лише тьмяне світло ліхтарів відбивалося розмитими плямами.
В салоні було тихо, лише кілька пасажирів куняли на сидіннях у теплих куртках. У повітрі пахло мокрим одягом, нагрітим пластиком і втомою.
Я сиділа біля вікна, втиснувшись у крісло, ніби хотіла стати меншою, непомітною.
Голова гуділа від бабусиних слів, але серце билося тихо — з глухим болем, мов у грудях утворилася порожнеча, що більше не хоче мовчати.

Вдома я навіть не знімала пальто. Сіла на диван, притисла коліна до грудей і… взяла телефон.
Я довго дивилась на екран. Палець тремтів над ім’ям, яке було вже надто знайоме.
Я натисла. Дзвінок пішов. Один… другий…
— Так? — голос Арсена був рівний, спокійний. Але десь у тіні того голосу щось тремтіло. Щось... знайоме.
Я не вітаюся. Не вдаю, що хочу поговорити буденно.
— Я… одружуся з тобою лише за однієї умови, — сказала я. Голос був хриплий, але рівний. — Якщо ти скажеш, що я справді тобі потрібна. Що я не просто розвага. Не лялька.
На мить настала тиша. Довга. Сніг за вікном м’яко сипався на підвіконня. У грудях стискалося.
А потім — його голос.
— А хіба ти колись вважала мене кимось? — сказав він тихо, але кожне слово було, як лезо. — У школі я був для тебе ніхто. Пусте місце. Залякане, кволе мишеня. 
Я мовчала.
— То не проси бути кимось зараз. Ти завжди будеш іграшкою, Карино. Порожньою лялькою. Бо тільки так тобі подобається. 
Дзвінок обірвався.
Я не плакала, хоча дуже хотілося і плакати і кричати і... Як же він мене дратує... 
Здавалося, ніби хтось висмикнув нитку з серця — і воно розсипалося на клаптики.

Я повернулась у квартиру, закрила двері та лишила пальто валятись на підлозі. Потім — розстібнула сукню, повільно, ніби здираючи з себе роль. Під нею — нічого.
Я залишилась оголеною, просто посеред вітальні. У тиші, яку не порушував навіть годинник.
Підійшла до кухні, дістала з холодильника відкорковану пляшку дешевого червоного вина. Налила у склянку, велику, без церемоній. І випила одним ковтком, відчула, як гіркота розтікається по всьому тілу — від губ до пальців ніг.
На шкірі було холодно і самотньо, але я не закутувалась. Ні ковдрою, ні виправданнями.
Я просто стояла біля вікна, гола, з келихом у руці, і дивилась, як сніг сипле на світло ліхтаря.
Світ навколо був білий, мовчазний. А в мені — шуміло. Наче всередині хтось ридав без голосу.
Я мала стати дружиною чоловіка, який вважає мене порожньою лялькою. І хоч це був фіктивний шлюб — усе в мені боліло, мовби це найсправжніша втрата в житті.
Я не хотіла цього весілля. Не хотіла бути його тінню. Його проєктом. Але і залишитися без грошей, без роботи, без плану — не могла.
Ось вона, межа. Між самоповагою і виживанням. Між «бути собою» і «бути зручною». Між оголеним тілом — і оголеною душею.
Я допила ще один келих.
А потім… просто сіла на підлогу.
Гола. Втомлена.
І лише сніг продовжував падати за вікном — байдужий до моїх виборів.

Я прокинулася десь серед ночі. Оголена, самотня, посеред вітальні. Хребет болів від твердого паркету, волосся сплуталось, а вино, здавалось, застигло в крові — не п’яне, а важке, липке. Я ледве піднялася, спотикаючись об власні думки, намацала диван, накинула на себе плед і згорнулась калачиком.
У кімнаті було темно, лише слабке світло з вікна лягало на стіну тінню мого силуету.
Заснула не одразу. В голові крутилися його слова: «Порожня лялька…»

Зранку не було нічого особливого. Ні повідомлень. Ні дзвінків. Ні наказів.
Просто тиша. І в ній — щось болісне. Щось холодне.
Я підвелася, прийняла швидкий душ, волосся залишила висихати, як є, без укладок. Обличчя — мінімальний макіяж, аби хоч трохи приховати сліди втоми під очима.
Новий одяг… О, він весь — залишився в машині Арсена.
Символічно, правда?
Я відкрила шафу і витягла свій старий сірий костюм, трохи вицвілий, але ще цілий. Застебнула всі ґудзики. Зверху — чорний пуховик. В ньому я знову почувалась ніби під бронею.

На роботі все було незвично тихо. В коридорі погляди колег ковзали по мені, але одразу тікали вбік. Перезиралися, мов школярі, що щойно почули щось заборонене.
Я мовчки пішла до свого столу. Вмикала комп’ютер, ніби це була єдина опора в цьому офісному хаосі.
Поруч сіла Олена. Вона довго мовчала, перебираючи якісь папери, а потім, ніби невимушено, спитала:
— А як тобі працюється на Арсена?
Я повернула до неї голову повільно.
— Я навіть не хочу про це говорити, — відповіла я тихо, але чітко.
І цього вистачило.
Вона більше не питала.
А я знову втупилася в екран, у цифри, у графіки. В усе, що не має почуттів. Бо сьогодні — я просто працівниця. Просто тінь серед інших.
І ніхто не побачить, що в мені ще вчора кричала душа.
Я намагалася зануритися в роботу. Відкривала таблиці, переглядала угоди, відповідала на листи, ставила нагадування — все, аби тільки не думати. Не відчувати.
Олена, як зазвичай, ворушила своїм манікюрним пальцем мишку, ніби малювала кола на екрані. Вона ковзнула по мені поглядом — коротким, але настирним.
— До речі, — тихо мовила вона, нахилившись до мого столу. — Ти знала, що в Арсена ще й завод є? По виробництву акумуляторів.
Я підняла брови.
— Ні. Не знала.
— Ну він же не тільки наш гендиректор. Це просто один з проєктів. А той завод — його особиста власність. Прибутковий, до речі. Там усе через тендери й великих замовників. Мабуть, саме звідти в нього гроші.
Я мовчки слухала. Мені було… цікаво. І боляче водночас. Я ж нічого про нього не знала насправді.
— Він дав тобі якісь обов’язки по заводу? — спитала Олена, удавши, що просто уточнює.
— Ні, — відповіла я рівно. — Я навіть не знала про це все. 
Олена хмикнула і перехилилася ближче, з голосом, схожим на шепіт подруги у шкільному коридорі:
— Всі знають, що Арсен мав одружитися на Ілоні. Ну, на дочці власника компанії. Це не секрет. Весілля мало стати умовою передачі всього цього бізнесу в його руки.
Я затримала подих. Внутрішній холод посилився.
— Але, — продовжила Олена, — всім зрозуміло, що Ілона йому не подобається. Вона, звісно, красуня, але… Арсен — не з тих, хто любить, коли йому вказують, кого обирати.
Я спробувала відвести погляд, але вона вже втягнула мене в це.
— І от, після того, як усі готувалися до весілля з Ілоною, раптом — бум! — пропозиція Маші.  Вона всім розказала, що буде нареченою.
Я не ворухнулась. Лише стисло губи.
— Але потім з’ясувалося, що… це все було фіктивно. Маша сама призналася Ілоні. Сказала, що це була гра. Що він просто попросив її “зіграти” це. Уявляєш?
У моїй голові щось глухо загриміло. 
Фіктивно.
Гра.
І я знову відчула, як порожнеча під шкірою розширюється.
Олена ще щось казала, але я вже не чула.
Бо якщо це — його стиль гри…
То яка роль написана для мене?