Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Ми мовчки сіли в авто. Я опустила голову, не хотіла зустрічатися з його поглядом. Вулиці за вікном проминали, як уривки снів — сірих, змерзлих, засніжених. Місто лежало в лапах зими, але в мені було інше — глибше, важче.
Раптом він порушив тишу:
— Куди тобі?
Його голос був сухим. Як команда. Як пункт у плані.
Я трохи здивувалась. Здається, невже він нарешті дає мені право вибору?
Я підняла погляд і, не довго думаючи, сказала:
— До бабусі Віри.  Можу на метро, якщо…
— Я підвезу.
Більше не питав.
Машина рушила. А в мені потрохи щось відтавало. Я одразу відчула аромат сушених трав, яблучних пиріжків...
— Це надовго? — спитав Арсен, не відриваючи очей від дороги.
— Думаю, до вечора, — відповіла я. — Вона старенька. Їй самотньо.
Він не відповів. Лише злегка зціпив щелепи.

Машина проїхала повз скляні офіси, торгові центри, поки поступово не звернула в спальні райони.
Я знала, коли ми під’їжджаємо — по вибоїстій доріжці, старому паркану, і ліхтарю, який все життя тремтів від вітру, ніби боявся згаснути.
Арсен заглушив двигун.
— Я подзвоню, коли закінчу, — сказав він коротко.
— Добре, — відповіла я. Не знала, хочу я, щоб він подзвонив… чи щоб забув.
Я вийшла. Сніг уже був глибоким, взуття трохи провалювалося. Але в душі з’явилося відчуття: я — в правильному місці.
Перед тим як піднятися до бабусі Віри, я зайшла в маленький продуктовий біля будинку.
Я купила кілограм шоколадних цукерок. Не найдорожчі, зате ті, в яких багато начинки й ніякої штучної глянцевості.
На вулиці сніг продовжував тихо сипатися з неба. У повітрі була така тиша, як буває тільки взимку, коли все загортається у біле ковдрище.
Я піднялась на другий поверх. Старі дерев’яні сходи трохи поскрипували під ногами. Двері з білою фарбою і вицвілими номерками. І знайомий звук — відкривання засува зсередини, як завжди, трохи запізно після дзвінка.
— Карина?! — Бабуся Віра відкрила двері й одразу обійняла мене своїми теплими, кістлявими руками. — Де ти пропадала, дівчинко? Я вже думала, що поїхала кудись.
— Та ні, — тільки важко видихнула я.
Я зайшла у квартиру, зняла пуховик. Усередині, як завжди, пахло травами, сушеними яблуками і ще чимось затишним, домашнім, таким, що не купиш у жодному бутіку.
— О, цукерочки, — зраділа бабуся. — А я щось таке солоденьке й хотіла!
Я сіла за старенький стіл із клеєночкою в синій квітці, і, не дивлячись на неї, сказала:
— Я… виходжу заміж.
Бабуся завмерла на секунду. Потім повільно сіла навпроти.
— А ти чомусь зовсім не радісна, як для нареченої…
Я лише знизала плечима.
— Бо сама ще не знаю, для чого я виходжу. Але заяву подали.Бо ж мені не дали вибору.
Бабуся не стала сипати порадами. Вона лише взяла мене за руку — м’яко, міцно.
І в її погляді не було осуду. Лише глибоке розуміння того, як це — не знати, куди тебе несе життя.
Бабуся мовчала кілька секунд, не відпускаючи моєї руки.
— Як це… наказ? — тихо перепитала вона, нахилившись ближче.
Я вдихнула глибоко. Повітря наче застрягло в грудях.
— Це… наказ мого начальника, — прошепотіла я. — Він вирішив, що так треба. І я погодилась. 
Бабуся похитала головою, повільно, як люди, які вже бачили, чим усе це закінчується.
— А ти його кохаєш?
Я не змогла одразу відповісти. Слова зависли в повітрі, важкі, липкі. Я відвела очі вбік. Поглянула на старенький комод, на серветку, в’язану вручну, на стіну з вицвілими фотографіями в рамках. А потім… заплакала.
Спочатку тихо. Беззвучно. А потім щось ніби прорвалося всередині.
Я не могла сказати "так". Але й "ні" не могла.
Бабуся одразу схопилась.
Її невеличка постать, у темно-синій кофтинці з вишивкою на грудях, сіре волосся, зібране у пучок, що трохи розпався, обличчя в глибоких зморшках, але з такими живими, теплими очима, які завжди все розуміли — усе в ній кричало про турботу. 
Вона підсіла ближче й почала гладити мене по плечу, по волоссю.
— Не тримай у собі, дитино. Виплач усе. Немає нічого гіршого, ніж мовчки ламати себе. Все можна виправити. А от душу — важко зшити, якщо роздереш її на шматки.
Я схлипувала, притиснувшись щокою до її плеча. Зараз вона — єдина людина в усьому цьому світі, хто не намагався зробити з мене ні наречену, ні працівницю, ні слухняну фігуру в чужій грі.
Вона просто була поруч. 
Я ще трохи всхлипувала, але вже тихо. Бабуся не поспішала з порадами. Вона сиділа поруч, тримаючи мою руку в своїй, такій маленькій, зморщеній, але сильній. І коли я вже майже заспокоїлась, вона неспішно заговорила.
— Знаєш, Карино… колись, у шістдесятих, я теж виходила заміж. Не по коханню. І не з наказу, звісно, але… так, як тоді багато дівчат — бо "треба". Бо порядний чоловік. Бо у батьків не було вибору, а я — слухняна дочка.
Вона поправила окуляри, що з'їхали трохи на кінчик носа.
— Мій чоловік був із династії залізничників. Працьовитий, добрий, але... чужий. Я дивилась на нього і не бачила в його очах себе. Та й він мене, мабуть, теж. Але ми жили. Бо в той час — інше було головне. Не почуття, а дах над головою, пайок, стабільність. Особливо після голоду п’ятдесят сьомого в селі. Ох, тоді тяжко було…
Я підвела голову. Я нічого не знала про бабусине минуле. Мені здавалося, вона завжди була просто — доброю старенькою з пиріжками.
—  У нашому селі тоді дівчата виходили заміж не по любові, а щоб вижити. Бо їсти було нічого. Бо якщо батько на пенсії, а брат на шахті — треба десь пристати, аби не залишитися голодній. Мені було шістнадцять. А йому — тридцять два. Подумай тільки… Але він був чесний, годував, не ображав.
Бабуся подивилась на мене якось дуже м’яко, з теплою сумішшю болю й прийняття.
— А потім прийшли сімдесяті. Хрущовських обіцянок вже не було, зате почалося нове — "золота епоха" застою. І ти знаєш, Карино, найважче тоді було — не втратити себе в чужому житті. Не забути, хто ти, поки держава, чоловік, суспільство вирішують за тебе все.
Я слухала, затамувавши подих. Її очі не були вологі. Вони були глибокі. Як колодязь, у який можна впасти, якщо заглянеш надто довго.
— Тому я не питаю тебе, чи правильно ти робиш. Я лише кажу: не втрать себе. Ні заради страху, ні заради комфорту. Життя — воно довге, і кожен його рік чимось платить. А найгірше — віддати роки заради чужих рішень, а потім прокинутись і зрозуміти, що не жила зовсім.
Я обійняла її.
— Дякую, бабусю…
А всередині — щось переверталося.
Ніби хтось увімкнув світло в кімнаті, де довго була темрява.