Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

 Я попрямувала до гардеробної, вибираючи вбрання, яке пасувало б до випадку. Хотілося виглядати бездоганно, але водночас ненав'язливо, ніби ця зустріч не мала для мене особливого значення.
Проте, варто було лише згадати про Генрі, як серце ледь помітно прискорило свій ритм.
Обід минав майже в тиші. Зазвичай жвавий і дотепний, сьогодні Генрі був зосереджений і мовчазний, ніби його думки блукали десь далеко від цього столу. Це було на нього зовсім не схоже. Я терпляче чекала, але, зрештою, не витримала.
— Генрі ми ж домовлялися бути чесними один із одним, — я відклала виделку й уважно на нього поглянула. — З того дня, як ми повернулися, ти став іншим. І мене це турбує.
Він ледь помітно напружився, але продовжував вдавати байдужість.
— Який же іншим? — його голос звучав рівно, майже відсторонено, але я помітила, як він трохи сильніше стиснув келих у руці.
— Замкнутим. Напруженим. Скажи, що тебе турбує? Ти можеш мені довіритися, я ж твій друг.
На мить у його очах майнув різкий спалах, але так швидко зник, що я навіть не була впевнена, чи правильно його розтлумачила. Він на мить відвів погляд, ніби зважував щось у думках, а потім несподівано змінив тему.
— Нічого не змінилося. Просто багато справ, — його голос був спокійним, але в цих коротких, майже відрізаних фразах відчувалася якась внутрішня напруга. — Потрібно підготувати церемонію... Чи, може, ти візьмешся за організацію?
Я кліпнула від несподіванки. Його слова прозвучали різко, ніби випробування, ніби він навмисне хотів відштовхнути мене, створити між нами дистанцію.
— Звичайно, я можу тобі з чимось допомогти. Ти тільки скажи, що потрібно робити, — відповіла я, вслухаючись у його голос, що звучав не так, як завжди.
Генрі повільно зітхнув, ніби зважуючи кожне слово, перш ніж заговорити:
— Мелані, коли ти зможеш цим займатися?  Я знаю твою звичку занурюватися в роботу з головою, але при цьому зовсім забувати про себе. І я вже не кажу про те, що ти навіть не дотримуєшся рекомендацій лікаря, — в його голосі звучала не тільки турбота, а й гіркота.
Я зніяковіла, опустила погляд, розглядаючи візерунок на скатертині. Що ж, правда вона така — важка, неприємна, але заперечити її неможливо.
— Генрі, у мене до тебе прохання… — перевела я тему, але, глянувши на нього, помітила, як в його очах з’явилася тривога.
— Я дописала один твір. Ну, під іншим ім'ям. І хочу, щоб ти допоміг мені відправити його в друкарню.
Він змінився в обличчі, губи стиснулися в тонку лінію.
— Мелані, ти все ж продовжуєш випробовувати долю… — промовив він низьким, трохи втомленим голосом. — Звичайно, я допоможу. Але, мила, ти ж знаєш, що тобі не потрібно ховатися за псевдонімами. Ти одна з небагатьох письменниць, до чийого голосу справді прислухаються і жінки і чоловіки.
Я ледь усміхнулася, намагаючись переконати його.
— Обіцяю, що не зловживатиму псевдонімом. Тільки якщо ситуація в суспільстві цього вимагатиме.
Він похитав головою, ніби не вірячи в мої обіцянки, але більше нічого не сказав. А в його очах все ще читалася тривога.
Було ще одне питання, яке я не могла залишити без уваги, і хоча я відтягувала цей момент, внутрішній голос змушував мене його підняти. Зібравши всю свою рішучість, я вирішила не відкладати це на потім. Це питання давно пульсувало у моїй голові, але лише зараз я відчула, що настала пора висловити все те, що накопичилося.
— Генрі, я розумію, що було б правильніше поїхати до твого маєтку… І, можливо, я б це зробила, якби ми були звичайною парою. Але в мене є таке відчуття, що ти все одно зустрінеш "ту саму", ту, яку покохаєш, і саме її ти повинен привести в свій дім. Я впевнена, твій маєток заслуговує жити в атмосфері кохання. Тому я прошу тебе… переїхати до мене, — слова вийшли з моїх вуст, але вони не були легкими. Вони тягнули за собою важку хвилю тривоги, яку я так довго намагалася приховати.
Він мовчав кілька секунд, його погляд був настільки серйозним, що я відчула, як це питання справді зачіпає його. Потім він взяв мою руку, м'яко, але впевнено.
— Добре, Мелані, я якось не розглядав ситуацію з цього боку... — його слова, хоч і були спокійними, але глибоко відгукнулися в мені. — Я переберусь до тебе.
Я посміхнулася, і відчуття полегшення наповнило моє серце. Все ж таки добре, що ми поговорили. Це було, як ковток свіжого повітря після довгої затяжної бурі.
Вже наступного дня, ближче до вечора, приїхав Генрі. Його поява була несподіваною, але приємною. Ледь переступивши поріг, він почув знайомий голос мого вірного папуги, який старанно повторював уже звичну для нього фразу:
— На сьогодні все? Ме-ла-ні? На сьогодні все.
Генрі, просунувшись у двері, усміхнувся і, з лукавинкою в очах, нахилив голову:
— Мелані, в мене, здається, з’явився конкурент, який контролює твій розпорядок дня, — він засміявся, а потім, з притаманною йому артистичністю, почав кривляти папугу, імітуючи його голос: — Мелані, на сьогодні все!
Я не втрималася і теж усміхнулася.
— Генрі, ти приїхав.
Моє серце зробило легкий, радісний стрибок. Було так тепло від самої лише думки, що він тут, що він знову посміхається, що у його очах не ховається більше тінь турбот, яка переслідувала його останні дні.
— Так, Мелані, я тут. І з новинами. Через три дні нас чекають на церемонію.
Я закотила очі, розуміючи, що це знову витівки Генрі.
— Добре, що я не справжня наречена, а то б точно влаштувала тобі скандал за такі новини! Три дні, Генрі! Ти уявляєш, якби це була справжня церемонія? Як би бідна наречена встигла хоч щось підготувати, навіть якщо це вже друга церемонія?
Генрі лише розсміявся, весело блиснувши очима.
— А буркотиш ти, як справжня наречена, — передражнив він мене, схрестивши руки на грудях.
— Це неправда! — я обурилася, але, замислившись, додала вже менш впевнено: — Хоча звідки мені знати?..
Генрі розсміявся ще дужче.
— Обожнюю тебе за вміння поглянути на себе збоку.
Я схопила з письмового столу зім’яту кульку з паперу і запустила нею в нього. Він не залишився в боргу, кинувши свою у відповідь. Так почалася наша безглузда, але така щира і весела гра. Ми сміялися, як діти, ховалися за кріслами, сипали одне в одного аркушами, доки сили остаточно нас не покинули, і ми, не впали просто на підлогу.
Я підняла голову і поглянула навколо. Мій кабінет, який і до того нагадував легкий творчий хаос, тепер був у повному безладі — папірці всюди, стільці зрушені з місць, книги лежать криво на полицях.
— Ну, принаймні я можу сказати, що моє сімейне життя веселе, — нарешті мовила я, обернувшись до Генрі.
Він підняв одну брову, зухвало всміхнувшись.
— Так, нудним його точно не назвеш.
І ми знову засміялися, бо в цю мить ніщо інше не мало значення.