Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Розділ №44. Життя йде далі

Великий екран настінного телевізора заливав лікарняну палату блідим сяйвом. Я лежала на ліжку і дивилася записи з новин, які ширилися мережею зі швидкістю світла. Одні і ті ж самі фрази, один і той самий подив, один і той самий шок від того, що відбулося. Відчуття, ніби хтось навмисно написав для ведучих однакові слова, щоб викликати у мене відразу. Черговий кінець реклами і на екрані з'явився ще один репортаж із кадрами внутрішніх камер у холі Heavenscenta. 

Ось Граунд підіймається під демо запис треку високими сходинками угору. Ось він дістає запальничку з кишені, запалює її та кидає вниз. Мій погляд зачіпляється за за маленький вогник, який мав би погаснути, але натомість підпалює декорації. Ніби по команді полум'я запалюється вздовж апостамента, поки Даніель продовжує відкривати рот під демо запис Хевена. Він торкається своїх грудей, скручується від “болю”, а потім різко розпрямляється та розводить руки в сторони. Його очі зустрічаються поглядом з камерою, він робить крок назад і падає у вільному падінні назад. Полум’я жадібно спалахує, перетворюючи павільйон на пастку. Воно швидко огортає простір і те місце, куди падав Дан зникає з камер.

Я дивилась як репортер офіційним тоном розповідав про гибель Граунда і не могла прийти до тями. На стали з'являтися відеозаписи зняті телефонами, камерами спостереження, папараці. Вони були зняти з різних місць, різних часів, різної якості, але змушували мене дивитися широко розплющенними очима. Я бачила, як Даніель тягнув мене за ланцюг, обв’язаний навколо моєї шиї, змушуючи мене встати на ноги. Моє обличчя,  повне ненависті та злості. Бачила, мерехтливий запис із камер безпеки, на яких видно як він бив ногою в ребра Лейли і як вона скрутившись на підлозі обіймала себе руками щоб захиститись від ударів. Бачила відео зняте на телефон, де він пяний намагався стягнути з якоїсь фанатки одяг, а потім вдарив її головою об стіну щоб не пручалась. Бачила, як під час рептиції він розлючено підійшов до якоїсь танюристки і штовхнув з краю сцени. 

Здавалося, цих відео було безліч. Вони лились нескінченним потоком, ніби люди нарешті наважилися відкрити те, що приховували роками. Я спостерігала за цим кошмаром, і не могла усвідомити. Новини доходили до мозку настільки повільно, ніби я знаходилася в іншому місці та була іншою людиною.

Двері палати раптово відчинилися, впускаючи Хевена. Мій погляд зачепився на білий бинт на його руці, а слідом, за сплутане довге волосся, яке ледь прикривало синці під його очима. Сильні плечі згорбилися, видаючи втому. Він мовчки підійшов до ліжка, сів поруч зі мною на стілець і втомлено заплющив очі, ніби намагаючись знайти в собі сили заговорити. А потім, почувши монотонний голос репортера, стиснув губи, потягнувся до пульта і вимкнув телевізор. В палаті застигла тиша, яка переривалася лише нашим диханням. 

— Лікарі сказали, що тобі варто поберегти нервову систему... В тебе був приступ пароксизмальної тахікардії на фоні стресу... Була підозра на мікроінсульт...  Давай залишимо новини на потім…— стомлено промовив він.  — Як ти себе почуваєш...?

— Як людина, котра мало не згоріла... — вирвалося з моїх вуст захриплим голосом. — Ти вже бачив...?

— Бачив... Але в мене в голові не вкладається, навіщо він підпалив павільйон... — промовив він низьким голосом. — Я не хочу про це більше думати. Не зараз. 

В палаті повисло мовчання. Я дивилася на його згорблені плечі, на бинт, на напружені пальці, які стискали пульт, і намагалася вкласти все це в голові. Я бачила, як його дихання стало важчим, як він опустив голову, ніби тягар всіх подій ліг на нього та відчула холодну порожнечу всередині себе.

— Крім нас ніхто не постраждав...? — запитала я, намагаючись вигнати з голови обличчя тих дівчат з новин.

— Ні... — відповів Хевен тихо, і я відчула, як його рука ледь торкнулася моєї. Він не стискав її, не намагався заспокоїти чи втішити. Просто хотів бути поруч.

Я заплющила очі, дозволяючи собі провалитися в цю темряву, намагаючись сховатися від світла екрана, яке все ще стояло перед очима. Але навіть у темряві бачила вогонь, який охоплював декорації. Бачила обличчя Граунда, який спокійно дивився на полум’я, і чула його голос, який і досі шепотів у моїй свідомості — «Тобі личить стояти переді мною на колінах». І чим довше ми мовчали, тим гучніше він звучав у голові.

Щось всередині мене невідворотньо стискалося в грудях. Мені хотілося сказати щось заспокійливе, хотілося знайти потрібні слова, але в голові була лише гнітюча порожнеча. 

— Обіймеш…? — вирвалося з моїх вуст, перш ніж я встигла усвідомити сказане. Хевен здивовано завмер. Його темні очі нарешті зустрілися з моїми, ніби досі не вірили у те, що почули. 

— Що?

— Я хочу тебе обійняти, — прошепотіла мало не благаючи.

Чоловік повільно здійнявся з нагрітого місця та сів поруч зі мною на ліжко, перш ніж нахилитись. Його руки обережно обійняли мене, залишаючи на тілі приємне тепло. Варто було мені ледь потягнути, і він впав в мої обійми, ніби більше не мав сил опиратися. Він перекотився та ліг поруч зі мною на ліжку, заплющуючи очі. 

— Мені здавалося, що я знову став тим безпомічним хлопчиком, який не міг тебе врятувати, — прошепотів він, здригаючись тілом. Міцні пальці вчепилися в тканину мого лікарняного халата, сильніше притискаючи до себе.

— Ти ніколи не був ним... — заперечила. — Ніколи не був безпомічним і завжди рятував мене. 

Його обличчя скривилося від болю, а потім він міцно притиснув мене до себе, ніби намагаючись заховати  від усього світу. Я відчула, як його губи ніжно торкнулися мого волосся. Я відчувала його тепло,  чула, як повільно вирівнюється моє серцебиття, і як напруга всередині починає потрохи відпускати. Мої пальці ковзнули по його спині, стискаючи його сорочку, і я заплющила очі, дозволяючи собі нарешті розслабитися.

— Що нам робити далі...? — запитала, лякаючись що це затишшя може в будь який момент розтанути. — Heavenscent згорів…Граунди…мертві. Мені все ще не віриться, що це все сталося…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍