Любава Олійник - Полонянка власних снів, Любава Олійник

Розділ 39

Останні дні пройшли, мов у густому тумані. Я рухалася, говорила, реагувала, але відчувала себе лише блідою тінню самої себе. Нескінченні приготування до весілля з Константином лише поглиблювали мої страхи та відчай. Кожен мереживний волан, кожна перлинка на сукні, здавалися кайданами, що міцніше сковували мою свободу.

Від Емрé не було жодної звістки. Тиша роз’їдала душу гірше за отруту. Вчора я, ризикуючи, написала Мустафі з акаунта Ману, та навіть він нічого не знав про друга. Його маги ще не повернулися з того проклятого місця. Наостанок Мустафа спитав про весілля, додавши смайлик здивування, адже йому надіслали розкішне запрошення з нашими з Константином фотографіями, від яких мене нудило. Довелося сухо відповісти, що цей династичний шлюб і досі не входить до моїх планів, тому я, як і раніше, сподіваюся на диво. Безглузда, інфантильна надія, але це все, що в мене залишилося.

З Єленою спілкувалися щодня, хоч і з кожним разом ставала усе сумніша. Її очі, колись сяючі, як літні зорі, тепер втратили блиск, затьмарені тривогою за мене. Ми гуляли по крамницях, бездумно пили каву в переповнених кафе, гортали глянцеві журнали, купуючи непотрібні дрібнички до мого весільного образу, ніби готуючись до страти. За цими порожніми заняттями час тягнувся повільно, але невблаганно. Кожна хвилина наближала мене до неминучого.

З мамою переписувалася щовечора, уже звично заходячи до кімнати Ману. Дивно, як швидко ми зблизилися. Зараз я не могла збагнути, як ми раніше обходилися один без одного, живучи, мов чужі люди, під одним дахом. Мама купила квитки і пообіцяла приїхати на урочисту частину, підтримати мене у цей важкий день. Її підтримка була потрібна як ніколи, адже я відчувала, як світ навколо руйнується.

Вертаючись від брата до своєї кімнати, я несподівано зустріла батька. Дивно, що він саме на нашому з Ману поверсі. Він ніколи не навідувався сюди без особливої потреби.

— Добраніч, тату, — сухо промовила, намагаючись розминутися з ним у вузькому коридорі.

— Ані, — він раптом схопив мене за руку, його хватка була міцною, мов сталеві лещата. — Не знаю, що ти замислила, але у тебе нічого не вийде.

Він свердлив мене поглядом, намагаючись вивідати мої таємниці, зазирнути в саму душу. Його очі, холодні та безжальні, змусили моє серце шалено калатати.

— До завтра, батьку, — спокійно промовила, вивільняючи руку з його хватки. Його дотик викликав огиду. Хоч зовні я здавалася незворушною, всередині вирувала буря.

Залишилася остання ніч. Ніч перед моїм фіктивним весіллям.

Для мене вона знову буде безсонною, як і попередні. Я тримала в руках кулю, але в ній майже не залишилося життя. Магія витікала з неї, як кров з рани. Сни не приходили, а куля тьмяніла, втрачаючи свою силу. Я з сумом поставила її на полицю, поруч з іншими камінцями, що колись були сповнені магії, а тепер перетворилися на звичайні сувеніри, і безсило впала в ліжко в надії хоч на кілька годин забутися у сні.

І сон прийшов, але приніс не спокій, а жах. Мені снився Емре в смертельній сутичці з Шаруккіном. Обидва лежали на землі, закривавлені, понівечені, їхні тіла безпорадно розкинуті серед каміння. Один з них ще дихав, хрипів, боровся за життя, інший — мовчав назавжди. Проте я не могла зрозуміти, хто з них залишився в живих. Хто з них чекатиме на мене? Хто з них зникне назавжди? Прокинувшись у холодному поту, я відчула, як серце розривається від болю.

Зранку настрій був ще гіршим, ніж надвечір. Важкий, свинцевий смуток придавив мене до ліжка, не даючи навіть поворухнутися.

Сьогодні день весілля. Страшний день як для мене, так і для моїх рідних. День, який може перевернути все моє життя з ніг на голову.

Чи зможе мама вистояти у протистоянні з батьком, впливовим магнатом, готовим на все заради влади? Чи вистачить Ману сміливості відкрито заявити, що він на нашому боці? Що зможе протиставити нам батько, адже я відчувала, що він теж часу не гаяв, готуючи свій контр-хід?

З цими тривожними думками я вийшла з ванни, відчуваючи себе, як перед стратою, і відчинила двері Єлені, яка прийшла мене готувати до цього жахливого дня.

 — Привіт, красуне. Ану покрутися, — дівчина була одягнена у вечірню сукню світло-персикового кольору, підкреслюючи її ніжність та жіночність. Вона виглядала, як справжня дружка нареченої, готовою підтримати мене в будь-якій ситуації.

Єлена зніяковіла і скромно повернулася, демонструючи свою ідеальну фігуру і бездоганний смак.

— Головною на святі повинна бути ти, Ані. Тому сідай зручніше, адже у нас лише одна година, щоб перетворити тебе на принцесу.

Дівчина, мов фея, чаклувала наді мною, наносячи макіяж, роблячи зачіску, коментуючи останні плітки, які вона так любила.

— Невже на весіллі буде триста п’ятдесят гостей? А окрім Касталії, виступатиме всесвітньо відома співачка Шакіра? Це правда?

Я лише знизала плечима, не відчуваючи жодного інтересу до цих деталей.

— Мабуть. Я, чесно кажучи, не цікавилася. Мене більше турбують інші речі.

— Та ти що, серйозно? Ані, там будуть мільйонери з Туреччини, Греції, Італії та навіть з Америки. Це буде найпомпезніше весілля року! У новинах пишуть, що це головна подія року, — вона з ентузіазмом розповідала різні новини, а в моїй душі дедалі більше зростали сумніви. Чи варте все це тих жертв, на які я змушена йти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍