Любава Олійник - Полонянка власних снів, Любава Олійник

Розділ 40

День весілля вибухнув пишністю та розкішшю, що засліплювала очі. Двір будинку-палацу перетворився на казковий сад, де серед буйної зелені виблискували золоті акценти, а повітря було напоєне солодким ароматом персикових троянд, привезених з далеких країв. Величезна арка, прикрашена квітами та коштовними тканинами, символізувала початок нового життя, але для мене вона здавалася скоріше порталом у пекло. Триста п'ятдесят гостей, мільйонерів з Греції, Туреччини, Італії та Сполучених Штатів, розмовляли між собою, смакуючи дорогі вина та вишукані закуски. Їхні блискучі прикраси та дизайнерський одяг створювали строкату картину, в якій я відчувала себе чужою та загубленою. Довкола працювали не тільки весільні фотографи, а й місцева преса.

На спеціально змонтованій сцені, прикрашеній золотими гірляндами, з'явилася Касталія, популярна грецька ведуча, яка вже вела мою заручини з Константином. Її чарівна яскрава червона дизайнерська сукня , білосніжна посмішка та мелодійний голос, що линув з динаміків, намагалися створити святкову атмосферу. Вона виголошувала палкі промови про кохання, вірність та щасливе майбутнє, а я відчувала, як слова застрягають в горлі, не даючи дихати. Кожен комплімент, кожен теплий погляд, були як ніж, що повільно прокручувався в моєму серці.

У повітрі відчувалася напруга. Я бачила, як батько гордо стоїть в центрі уваги, приймаючи вітання та поблажливо посміхаючись гостям. Його погляд, сповнений задоволення та впевненості, не віщував нічого доброго. Здавалося, він контролює кожен мій крок, кожен мій подих. Мачуха трималася поруч зі своїми подружками, забувши про підтримку брата, проте він не переймався цим. Ману стояв трохи осторонь, спостерігаючи за всім з настороженістю. Його погляд був зосереджений на батькові, ніби він готувався до неминучої битви.

Музика ставала гучнішою, світло яскравішим, а відчуття нереальності тільки посилювалося. Я стояла біля виходу в розкішній весільній сукні, з бездоганним макіяжем та зачіскою, але відчувала себе, як лялька в театрі маріонеток. Моїми нитками вміло керували, штовхаючи мене до неминучого – до шлюбу з людиною, яку я не кохала. І найгірше, я не знала, чи зможу вирватися з цієї пастки, чи судилося мені назавжди залишитися у цій золотій клітці.

Матері все ще не було видно. Відсутність її підтримки відчувалася гостро, мов біль втрати.

Наближався час виходу нареченої. Від виходу з будинку до вівтаря стелилася червона доріжка. Вона розділяла площадку, по боках якої вже сіли гості. Зліва були гості Пехленевідісів, справа Варбургів. З кожного боку гостей було майже порівну. Біля вівтаря чекав Константин. Хлопець був у світлому костюмі кольору шампанського. Він мав сконцентрований погляд та дещо сумні очі. Неподалік стояли чотири дружки, одягнені в світло персикові сукні. Серед них була Єлена, єдина білявка, та мої далекі родички. З іншої сторони, позаду від Константина були дружби, серед яких був і мій молодший брат Ману у чорному костюмі. Посередині, за квітучою аркою стояв священник середніх років у світлому святковому вбранні.

Настав мій час. Двері зі склом, за якими я крадькома спостерігала за дійством, відчинилися. Заграла урочиста музика, і всі погляди звернулися на мене. Зібрала всю волю в кулак.

Я вийшла до батька, який подав руку, і ми рушили червоною доріжкою до вівтаря. Напруга зростала з кожним кроком, серце калатало шалено, дихання збивалося. Лише підбадьорливий погляд Єлени та рішучий погляд Ману давали сили пережити цей кошмар під пильним наглядом сотень чужих очей та десятків об'єктивів фотокамер.

Нарешті батько підвів мене до Константина. У його очах я прочитала тривогу і напругу. Здавалося, він так само почувався приреченим. Він злегка посміхнувся, наблизився і поцілував у щоку під гучні оплески.

— Виглядаєш неперевершено, — ледь чутно промовив він і подарував весільний букет з персиково-білих квітів, одна з яких красувалася в його петлиці. Ми повернулися до священника.

— Чи є серед присутніх ті, хто має заперечення проти шлюбу Константина Пехленевідіса і Ананії Варбург? — спитав він урочистим голосом, і в цей момент час зупинився.

Настала моторошна кількасекундна пауза, і вже священник знову схилився до мікрофона, аби вимовити наступну фразу, аж раптом пролунало:

— Так, є! — Різкий, мов удар грому, жіночий голос розірвав ретельно зрежисований сценарій дійства. Тишу, що запала, здавалося, можна було різати ножем.

Натовп вибухнув емоціями. Здивовані вигуки змішалися з переляканими зойками, а гучне рипання стільців рознеслося подвір'ям. Усі, як один, повернулися до джерела несподіваної зухвалості…

Позаду, на початку червоної доріжки, стояла моя справжня матір. Естер Катракіс-Варбург! Під руку з нею був лікар, а віднедавна — її наречений, Алехандро Далларас. Обидва були одягнені святково, але в їхній позі читалася не лише елегантність, а й сталева рішучість. Естер дивилася прямо на мене, її очі палали вогнем правди, а в кутиках застигла гірка усмішка.

Шепіт прокотився натовпом, мов вітер по полю. Дехто з гостей явно впізнав Естер, і голоси злилися у неспокійний гул. Мануїл, забувши про свій "відповідальний пост дружби", зірвався з місця та, незважаючи на формальності, рушив до матері, його обличчя виражало суміш тривоги та надії.

Батько, мов розлючений звір, вирвав мікрофон з рук переляканої Касталії. На його обличчі відбився невимовний гнів, і голос пролунав над площею, сповнений холодної погрози:

— Охороно! Заберіть цих непроханих гостей! І негайно продовжуйте церемонію!

Він намагався тримати ситуацію під контролем, але в його голосі прослизало тремтіння страху. В очах мелькнула паніка. Я відчувала, що зараз все вирішиться. Моя доля, доля моєї родини, доля мого кохання висіла на волосині.

— Ні! Це весілля проти моєї волі! — Рішуче вигукнула я, мій голос пролунав голосніше за батьківський, перекриваючи збентежений шепіт натовпу. — Ось моя справжня матір, Естер Катракіс-Варбург! І нам є що сказати!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍