Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

Поживна цінність такого обсягу продуктів становить близько 2880 кілокалорій, що суттєво нижче реальних енергозатрат робітників, які працюють на важких немеханізованих видах робіт у суворих кліматичних умовах.

Назагал раціон був украй скупим, критично бідним на білки та вітаміни, продукти часто були неякісними і несвіжими. Слід враховувати величезні масштаби зловживань на різних рівнях адміністрування продовольчого забезпечення таборів та розкрадання харчів на нижніх щабелях їх розподілу. Чимало продуктів харчування, призначених для ув’язнених, марнувалося через неналежні умови зберігання. Різні жінки розповідають про типовий раціон харчування у таборах ледь чи не тими самими словами, стало вказуючи на брак питної води, низьку якість і малу пайку хліба, повну відсутність овочів, майже неїстівну баланду, та перераховують найтиповіші інгредієнти (тюлька, бруква, турнепс (кормова ріпа), перлова/ячмінна/вівсяна каша, сочевиця тощо). Тому невільниці вважали щастям опинитися на роботах зі збирання врожаю на полях, перебирання овочів у сховищах, на кухні, бо це давало змогу вкрасти продуктів і трохи підкріпитися.

Напівголодний режим був одним із дієвих способів контролю над ув’язненими: виснаженою голодом людиною маніпулювати значно простіше, адже її поведінкою керуватиме насамперед інстинкт виживання. Голод був найбільшим страхом в’язнів, а покарання через обмеження їжі вважали найгіршим — воно штовхало до втрати людяності. Практично у кожному спогаді жінки розповідають про почуття голоду, яке постійно супроводжувало їх у таборах.

Через незадовільні побутові умови, недостатнє і непоживне харчування на тлі суворого клімату та виснажливий режим праці у жінок-політв’язнів розвивалися характерні захворювання: запалення легенів, пелагра, цинга, малярія, інфекційні хвороби тощо. Справжньою бідою був туберкульоз: у 1946 р. смертність в’язнів від туберкульозу досягла піку — в середньому 40,0 %. Найбільш небезпечними були інфекційні хвороби, епідемії яких прокотилися по таборах і колоніях у 1942–1943 рр., забравши тисячі життів: висипний тиф, черевний тиф, дизентерія та паратиф. Це було наслідком антисанітарних умов, значної скупченості в’язнів, поганого харчування та непосильної праці, а також незадовільної медичної допомоги. Керівництво таборів та медперсонал всіляко приховували реальний рівень захворюваності, занижували показники і фальсифікували діагнози, що катастрофічно впливало на стан хворих.

Проте наймасовішими серед в’язнів були різні види поліавітамінозу, крайні форми яких (пелагра, аліментарна дистрофія та ін.) спричиняли незворотній руйнівний вплив на здоров’я і часто призводили до летальних наслідків. Так, за перші 10 місяців 1942 р. смертність від пелагри у різних таборах коливалася від 40 % до 93 % усіх смертей. Фактично в кожному жіночому спогаді міститься епізод, коли довелося пережити гострі форми фізичного виснаження на межі життя і смерті.

Ми не адаптовані до північного клімату, попухли з голоду, морозу і цинги (…) Пухли від цинги, відставали ясна від зубів, що не добили на слідствах — випадало само, сліпли від перших променів полярного сонця. Полярна ніч висмоктувала всі сили.

Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.

За шість місяців перебування в цьому пеклі при рості 172 см я важила 26 кг. З 250 дівчат залишилося 107.

Ганна Юрчик-Івасенко, р. н. невідомий

Далеко не поодинокі були випадки травматизму на виробництві: відсутність охорони і безпеки праці, з одного боку, некваліфікованість в’язнів у певних видах робіт та їх фізична слабкість, з другого — призводили до частих нещасних випадків, каліцтв та смерті засуджених. Статистика ГУЛАГу засвідчує: протягом 1945 р. лише на шахтах Воркутинського басейну було зареєстровано 7124 нещасні випадки, внаслідок яких важко травмовано 482 особу, а 137 осіб загинуло.

У таборах та колоніях ГУЛАГу була хронічна нестача фахового медперсоналу. Інколи засудженим медикам дозволяли виконувати цю роботу, але часто посаду лікаря здобували в’язні з числа кримінальних злочинців, які не мали ані належної кваліфікації, ані навіть співчуття до недужих, щоб якісно діагностувати та ефективно лікувати хвороби. Утім, більшість табірних лікарів, як свідчать колишні невільниці, справді старалися полегшити страждання виснажених і хворих жінок, хоча їхні можливості та ресурси були вкрай обмеженими. Оскільки в табірних лікарнях постійно бракувало найнеобхідніших ліків та медичних засобів, то «лікування» головним чином зводилося до відпочинку і дещо кращого харчування.

Земляцтво як стратегія виживання: національна спільнота, листування

У таборах та колоніях в’язні часто гуртувалися за етнічною (національною) та/або релігійною ознакою: такі об’єднання були однією з основних стратегій виживання. Спогади українок-політв’язнів засвідчують солідарність насамперед на національному ґрунті. У деяких таборах адміністрація навіть дозволяла формувати робочі бригади за принципом земляцтв.

Усі українці трималися разом, це сил додавало. Не забували своїх звичаїв, відчували себе частинкою батьківщини.

Лариса Задорожан, 1920 р. н.

Пережити всі ці жахи нам допомагала дружність, готовність допомогти одна одній в тяжкі хвилини, усвідомлення, що доля в нас одна і всі ми тут за спільну ідею боротьби за волю, боротьби проти дикої тиранії.

Орися Мочульська, р. н. невідомий

Ця дружність, що панувала між українками, улегшувала всім життя. Помимо тісноти, не впало між нами ніколи гостре слово. Жили мов одна велика родина… Ми були молоді й дружньо зжиті. В нашому гурті не було донощиці. Ми кріпили й піддержували одна одну.

Валлі Шліс, р. н. невідомий

Національна ідентичність залишалася значущим елементом табірного життя українок: у спогадах неодноразово зринають питання важливості української мови у цілком російськомовному просторі таборів та в’язниць, туга за батьківщиною, вболівання за долю поневоленого українського народу. Жінки-політв’язні незмінно підкреслюють, що саме національна самосвідомість і солідарність, що на ній ґрунтувалася, дозволяли їм зберегти стійкість духу.

У в’язницях і таборах жінки перебували в ізоляції від решти суспільства: політв’язням не дозволяли слухати радіо, читати газети чи в інший спосіб дізнаватися новини. Незнання про долю рідних та друзів, неможливість довідатися про події у рідних місцях тримала в’язнів у постійній тривозі, підриваючи психічне здоров’я. Основним способом одержання відомостей ставали особисті контакти, чутки та перекази на основі уривчастих повідомлень, які вдавалося отримати ззовні.

Дев’ять років не бачила друкованого слова. Навіть з посилок обривки газет викидали. Перетворили нас у тварин, щоб думали тільки про їжу і робочу норму.

Олександра Слободян-Ковалюк, 1922 р. н.

За всі роки не прочитала ні однієї книжки чи