Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

Витягнуте, загнуте донизу, як наче вже трішки гниюче, воно було в три долоні завдовжки, мало нудотно-сірий колір і підозріло знайомий візерунок на своїй поверхні. Віконту не треба було довго гадати.

 – Ви вирощуєте мізки для ручного іллітіда на цьому листі?!

– Ну, за фактом, це не мізки. Але структура і хімічний склад схожі, особливо на смак.

– Трясця вулпотовій мамці… – Знов  почав зеленіти Леон Д’Альбон.

– Майстре Д’Альбон, вам би не завадило якось потренувати власний шлунок. Подібна вразливість може стати смертельно небезпечною під час, скажімо, бійки з не дуже чистоплотним некромантом, або тими ж арахнідами, або гнійними слимаками, котрих так люблять використовувати у якості кавалерії демони Сьомого Кола.

– Та що ж ви за людина така… – Процідив крізь зуби Вищий Магістр. А потім погляд його прояснився, наче він щось придумав. І дійсно, за секунду над його головою вже гуляв добрячий такий, освіжаючий вихор з ароматом хвойного лісу.

– Гммм, яке цікаве вирішення питання нудоти. Одначе, ви талант, Ваше сіятельство.

– Дякую, дякую. То що, ви кажете, це за клята Небесами трава?

– Я назвав її  квітка-іллітідка. Багатозначно, егеж? – Очі геоманта блищали, як у якоїсь напівнавіженої бабці-садівниці, що готова годинами розповідати про свої вазони на кухні і ладна вбити потертим від часу ціпком того необережного сусідського хлопчину, який бодай зачепить засіяну нею клумбу. Різниця, власне, була лише в тому, що в таких бабусь, зазвичай, дійсно чудові, звичайнісінькі клумби. Котрі не здатні взяти в полон якесь селище чи зжерти загін демонів на сніданок.

– Один лист іллітідки здатен забезпечити тиждень існування іллітіда. Так, звісно, поглинання мозку здорової людини, яка не володіє магією, здатне зробити ситим будь-якого ментата на місяць. Але, по-перше, це ж все-таки експериментальний замінник. По-друге, я ще маю надію його вдосконалити. І, звісно, по-третє – цих квіток я можу виростити скільки завгодно! І жодна жива душа не постраждає! А якщо схрестити іллітідку з деякими породами печерного моху, то вона зможе рости навіть на батьківщині іллітідів, у глибоких підземеллях! Питання голоду та вимушених вбивств буде вирішено назавжди для цілої раси!

– Майстре Грейткіллс, ви знов тестували якісь чергові сумнівні еліксири на собі?.. Що за дурня?!! По-перше, хто сказав, що іллітіди голодують? Наскільки пам’ятаю вашу ж розповідь п’ятихвилинної давнини, в них є цілі підземелля, заповнені рабами найрізноманітніших рас. І в тих місцях раби ще й самі себе відтворюють, розмножуючись за наказом володарів. Та і які вимушені вбивства?! Цих потвор ще й спробуй зупини! Не знаю жодної історії, щоб бойовий чародій та мозкожер розійшлися мирно, зустрівшись на одній дорозі. Ви намагаєтеся вирішити проблему, нікому, окрім вас, не цікаву!

– Нікому, кажеш?.. – Тихо і спокійно перепитав геомант. Але Леону чогось подумалося, що ці похмурі ялинки всередині, скоріш за все, доволі тісні. – А як же ті самі нещасні, що поколіннями ростуть в рабстві та ментальному поневоленні?! Як це, коли навіть твої думки не є твоїми?!

– Але, вчителю… Якщо вони десятками поколінь зачинаються, дорослішають та вмирають під тотальним ментальним контролем, чи є там, кого рятувати?.. – Дуже обережно, зважуючи кожне слово, припустив віконт Д’Альбон. – Боюся, настільки довготривалий ментальний вплив зробив з них абсолютних рабів. Живих зомбі.

– Усі розрахунки показують, що ти правий. – Проігнорувавши етикет, як це в нього буває під час роздумів, погодився Грегор. – Але в моїх силах хоча б спробувати не допустити цього жаху з майбутніми поколіннями розумних, живих істот. А винищувати одну расу заради рятування іншої – це не вихід. Я не Князь пекла і не варвар якийсь.

– Нічого такого я й не мав на увазі… – Дещо розгублено промимрив Леон.

– Не сумніваюся. Проте, у ваших словах теж є логіка, віконте. – Знов повернувся до етикету геомант і Леон зрозумів, що бурі (а точніше – землетрусу) вдалося уникнути. – Дійсно, нав’язане добро не набагато краще добровільного зла. А інколи навіть і гірше. Тому я ще подумаю над тим, як подати свою пропозицію кланам іллітідів. Та й до цього моменту непогано було б все ж подивитися, як мій винахід засвоюватиметься Помом. І чи захоче він взагалі брати участь у цьому харчовому екзерсисі.

– Ну якщо він такий щиросердний емпат, як ви розповіли – захоче, куди дінеться. – Потис плечима Вищий Магістр. – Доречі, а коли ви плануєте привести його до тями? І чи постійно він нагадуватиме незабутню королеву Рабії Брумгільду Вісімнадцяту? Ця корона з величезними, вульгарними діамантами чогось дуже мені нагадала відсутність смаку у сусідньої монаршої особи. Та й зовнішньо Пом чимось…

– Леоне, очерет вам у хребет! Ви ж джентльмен! Не можна так про даму! Ще й королівської крові. Ще й держави, з якою в нас дещо натягнуті відносини.

– Пробачте, вчителю, мої манери сьогодні скінчилися десь на тому моменті, коли тут вперше пролунало слово на букву «і».

– В тебе б воно на лобі мало буть написаним ще. Ідіот…

– Хісс!

– Ах ти ж слимак дерев’яний!

– Графеня недоскубане!

– Вилазь з карману та ходімо нагору, тупий плазуне! Побалакаємо по-серйозному!

– Ти що, весь запас нахабства після минулої «балачки» вже відновив, людський пуцвіріньок?!